Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

— Можливо, ти й маєш рацію, — мовив Фред, — але я не погоджуюся.

— Арсенал у Ванденберзі, про який вони говорять, — це, вочевидь, арсенал Департаменту наукової розвідки.

Генк потягнувся за телефоном.

— Подивимось — із ким це я тоді розмовляв... чувак з Наукової розвідки приносив мені у середу фото... — проказав він сам до себе.

Генк покрутив головою, відвернувся від телефону і подивився на Фреда.

— Я зачекаю. Я можу дочекатися попереднього звіту про фальшування. Фреде?

— Що каже мій медичний...

— Вони кажуть, що ти цілком збожеволів.

Фред (якомога байдужіше) знизав плечима.

— Цілком?

Wie kalt ist es in diesem unterirdischen Gewölbe!

— Можливо, зо дві клітини в мозку ще працюють. Але не більше. Здебільшого там у тебе короткі замикання та фонтани іскор.

Das ist natürlich, es ist ja tief.

— Дві кажеш, — мовив Фред. — Дві зі скількох?

— Не знаю. У мозку багато клітин, як я розумію, їх там — трильйони.

— Можливих з’єднань між ними, — сказав Фред, — більше, ніж зірок у всесвіті.

— Якщо так, то загалом твоя ситуація — не з найкращих. Приблизно дві клітини з, можливо, шістдесяти п’яти трильйонів?

— Швидше з трильйона шістдесяти п’яти трильйонів, — відказав Фред.

— Твої справи гірші, ніж у старої «Філадельфії Атлетікс» під керівництвом Конні Мака. Зазвичай на кінець сезону їхній відсоток...

— Що я отримаю, — запитав Фред, — якщо заявлю, що це трапилося на службі?

— Зможеш сидіти в почекальні й читати безкоштовні «Сетурдей Івнінґ Пост» та «Космополітен».

— Де саме?

— А де б ти хотів?

— Дай-но подумати, — відказав Фред.

— Я скажу тобі, як зробив би сам, — сказав Генк. — Я б не лягав до федеральної клініки; я б купив приблизно шість пляшок хорошого бурбону «І. В. Гарпер» і поїхав би собі на пагорби, до одного з озер біля гір Сан-Бернардіно, і просто перечекав би там наодинці, доки все не мине. Там, де мене ніхто не міг би знайти.

— Але це може ніколи не минути, — зауважив Фред.

— У такому разі ніколи не повертайся. Знаєш кого-небудь, у кого там є хатина?

— Ні, — відповів Фред.

— Машиною керувати можеш?

— Моя... — він запнувся, і його охопила сонливість, хвиля розслабленого й приємного відчуття. Усі просторові відношення у кабінеті зазнали зміни; змінилося навіть його відчуття часу. — Вона в...

Фред позіхнув.

— Ти не пам’ятаєш.

— Пам’ятаю, що вона не їздить.

— Ми можемо організувати, щоб тебе хтось підвіз. Так у будь-якому разі буде безпечніше.

«Підвезти мене куди? — стало цікаво йому. — Куди? Дорогами, стежками, шляхами, пересуваючись автостопом і прориваючись крізь желе, мов кіт на повідку, який хоче лиш знову повернутися до будинку або вирватися на волю».

«Еіп Engel, der Gattin so gleich, der führt mich zur Freiheit in’s himmlische Reich»[7],— подумав він.

— Звісно, — мовив Фред і усміхнувся.

Почуття полегшення. Напнути повідок, спробувати звільнитися, поборотися, а тоді просто влягтися.

— Що ти думаєш про мене тепер? — запитав він. — Тепер, коли виявилося, що я спалив собі мізки, принаймні зараз це — так. Хоча, може, це зі мною й назавжди.

— Думаю, що ти дуже хороша людина, — проказав Генк.

— Дякую, — сказав Фред.

— Прихопи з собою пістолет.

— Що? — перепитав Фред.

— Коли поїдеш до гір Сан-Бернардіно з пляшками «І. В. Гарпер», візьми з собою пістолет.

— Ти маєш на увазі на той випадок, якщо це не мине?

— На будь-який випадок, — відказав Генк. — Коли злізаєш із такої кількості, на якій, за їхніми словами, ти зараз сидиш... Тримай його під рукою.

— Добре.

— Коли повернешся, — сказав Генк, — подзвони мені. Повідом.

— Чорт, у мене тоді не буде костюма.

— Так чи інакше, подзвони. З костюмом чи без.

— Добре, — знову погодився Фред. Було очевидно, що це вже не мало жодного значення. Очевидно, що всьому настав кінець.

— Коли підеш знімати свою наступну зарплату, на рахунку буде інша сума. Цього разу зміна буде суттєвою.

— Мені нарахували за це якийсь бонус, за те, що зі мною трапилося? — запитав Фред.

— Ні. Перечитай карний кодекс. Якщо офіцер за власним бажанням стає наркозалежним і не повідомляє про це, то такий випадок розглядається як злочин, який карається штрафом у розмірі трьох тисяч доларів та/або позбавленням волі на шість місяців. Імовірно, тебе просто оштрафують.

— За власним бажанням? — здивовано перепитав Фред.

— Ніхто не змушував тебе ширитись під дулом пістолета. Ніхто нічого не підкидав тобі в суп. Ти свідомо і за власним бажанням приймав дезорієнтаційний наркотик, що викликає залежність і руйнує мозок.

— Я мусив!

— Ти міг вдавати, ніби вживаєш. Більшості офіцерів це вдається. А з огляду на кількості, які, за словами медиків, ти вживав, тебе мають...

— Ти говориш зі мною, як зі злочинцем. Я — не злочинець.

Узявши ручку і планшет, Генк почав рахувати.

— Скільки ти зараз заробляєш? Я можу порахувати, якщо...

— А можна заплатити штраф пізніше? Можливо, щомісячними платежами впродовж, скажімо, двох років?

— Та годі вже, Фреде, — мовив Генк.

— Добре, — погодився він.

— Скільки за годину?

Фред не зміг пригадати.

— Тоді скільки годин ти пропрацював?

Цього він також не зміг пригадати.

Генк відкинув свій планшет геть.

— Будеш цигарку? — він простягнув Фреду пачку.

— Курити я також кидаю, — відказав Фред. — Кину взагалі будь-що вживати, включно з арахісом та...

Він не зміг пригадати слово. Вони сиділи вдвох, у шифрувальних костюмах, один навпроти одного, обоє мовчали.

— Я це своїм дітям кажу, — мовив Генк.

— У мене — двоє дітей, — сказав Фред. — Двоє дівчаток.

— Не вірю; ти не мав би їх мати.

— Можливо, й не маю.

Фред намагався вирахувати, коли почнеться абстиненція, а тоді спробував пригадати, скільки пігулок Препарату С він сховав у різних місцях. І скільки грошей він матиме, коли отримає зарплатню, на те, щоб розмутитись.

— Може, ти хочеш, щоб я продовжив рахувати, скільки тобі заплатять? — мовив Генк.

— Так, — погодився Фред і рішуче кивнув. — Зроби це.

Сидячи у напруженому очікуванні, він, мов Берріс, барабанив