Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

— То це таки Еслінгер? — різко спитав він мене.

Я хитнув головою.

— Не Макс, — додав.

Він вичекав трохи, однак я більше нічого не сказав. Ми мовчки дивилися один на одного, й годинник відлічував хвилини.

— Тоді це його хлопець? — врешті озвався він.

— Можливо. Точніше я знатиму це сьогодні ввечері.

Він знову пожував жуйку, а потім додав:

— Ну ви й розумник! Мак-Артур — мій друг, тому я й дав вам цю поблажку.

Я подякував йому.

— Мейсі б вам цього не дозволив — він негайно відчинив би склеп, — продовжив Бейфілд. — Я підставляю свою голову. Тож вам краще таки розплутати цю справу якнайшвидше!

— Якщо я й не доведу її до кінця, то, принаймні, я знайшов тіла. А це більше, аніж зробили ви, — нагадав я йому.

— Так, — погодився він. — Кренвіль — стояче болото.

І, трохи подумавши, продовжив:

— Гадаю, це буде кінцем Мейсі — але так йому й треба!

— Мене анітрохи не цікавить ваш Кренвіль, — зауважив я. — Зловлю вбивцю — і вмиваю руки.

— А мені тут жити, — озвався Бейфілд, випробовуючи свої довгі ноги. — Мені би не хотілося, щоб містом заправляв Вулф, але це станеться, якщо Еслінгер зійде з дистанції.

— Еслінгер однозначно зійде з дистанції, — запевнив я його, — чи змушений буде зійти. Брат його дружини також причетний до всіх цих убивств, і вже одного цього цілком достатньо.

— Еге ж, — похмуро погодився він. — Можливо, ми ще знайдемо іншу кандидатуру на посаду мера. Я би не хотів Вулфа...

— Може, ми ще й Вулфа виведемо з гри, — зауважив я і розповів йому все, що мені стало відомо про Едну Вілсон.

Він уважно все вислухав і скоса глянув на мене.

— Ви нічого тут не пропустили, — підмітив він. — Якщо це справді так, то ми позбудемося і Вулфа.

— Все справді так, — кивнув я.

Він звівся на ноги.

— Гаразд, я обміркую почуте.

— Поділіться інформацією з Летімером, — порадив я. — Він черкне кілька слів у газеті. Велика стаття на першій шпальті «Кренвільського вісника» розбурхає все місто. Можливо, ви навіть станете шефом поліції, якщо добре все розіграєте.

На мить кисла посмішка освітила його обличчя.

— Я вже про це подумав, — визнав він. — Гаразд, я перекинусь із ним кількома словами.

— Хочете взяти участь у завершальній операції?

Він запитально глянув на мене.

— То підходьте сюди сьогодні ввечері. Мені лаври не потрібні — достатньо буде й того, що полковник Форсберг вважатиме роботу виконаною, — пояснив я.

Його обличчя враз засяяло.

— Ну, звісно ж! — радо пристав він на пропозицію.

— Добре. Тоді зустрінемось тут близько сьомої. Утрьох ми зможемо залагодити справу якнайкраще.

— Я буду, — запевнив він і пішов до дверей, і вже у дверях зупинився.

— Терпіти не можу приватних детективів, — зронив він, — але ви таки непоганий хлопець!

Я розсміявся.

— Не такий вже я й хороший! — зауважив я. — Пригадайте-но, скільки грошей я загрібаю!

Він кивнув.

— Так, а я про це й забув!

Він знову кивнув мені і вийшов, зачинивши за собою двері.

Реґ хмикнув.

— Хитрий лис! — зауважив він. — Щойно побачив, що ми і без нього впораємося, так одразу й приліпився до нас! Чому ви були до нього такі поблажливі?

Я запалив сигарету і зручно вмостився у кріслі, яке все ще тримало тепло масивного тіла Бейфілда.

— А чому б і ні? — запитав я. — Урешті-решт це справді робота поліції. Якщо йому вдасться приперти до стінки і Мейсі, і Вулфа — то нам що до того?

Я втягнув дим у себе, а потім випустив його під стелю.

— Не хочете переїхати в Нью-Йорк, Реґу? — поцікавився. — Гадаю, полковник Форсберг зможе знайти для вас роботу.

Реґ витріщився на мене.

— Ви жартуєте?

Я заперечно мотнув головою.

— Тепер вам нічого тут робити, — підкреслив я. — А ми з Одрі вирішили одружитися!

Коли він скінчив свої привітання, я перепитав:

— Ну то як? Їдете?

Він кивнув.

— Так! Я би дуже хотів цього!

Я підвівся:

— Добре! Ну що ж — тепер чекатимемо вечора! — і пішов до дверей.

— Куди ви? — поцікавився він.

— Куди? — здивувався я. — Яка ж ви ще дитина! Звісно ж, до майбутньої дружини!

* * *

Було вже по шостій, коли я зайшов у номер Одрі з великою коробкою в руках.

Вона сиділа перед туалетним столиком в яскравому халатику і вкладала волосся.

— Де ти пропадав? — запитала вона, розвертаючись на стільці і розкриваючи переді мною обійми.

Я поклав коробку, поцілував Одрі і сів у найближче крісло.

— Був зайнятий, — відповів. — Чиє новини від Теда?

Вона кивнула.

— Він зателефонував годину тому і запропонував зустрітися в клубі «Сайро» о восьмій.

— Отож, зустріч таки відбудеться, — сказав я, ледь приховуючи хвилювання. — Він казав ще щось?

— Нічого важливого, — відповіла вона. — Був товариський і, здається, зрадів перспективі знову зустрітися зі мною. Він багато жартував, оце й усе. Ти знаєш, я все ще не можу повірити, що...

— Невдовзі все з’ясується, — сказав я. — В чому ти йдеш?

— Думала йти в сукні, — вона була спантеличена. — А що? Ти хочеш, щоб я надягла щось особливе?

— Так, — озвався я. — Хочу, щоб ти одягнула білий костюм та блузку зі стоячим високим коміром — або навіть легкий светрик під шию.

— Але для цього надто жарко! — запротестувала вона, однак, побачивши вираз мого обличчя, замовкла. — Гадаєш, це справді серйозно?

— Так, — підтвердив я. — Хочу, щоб ти була в білому — аби мені легше було тебе розгледіти в темряві — до того ж хочу, щоб ти одягла светр з високим коміром, аби приховати ось це.

Я узяв коробку і відчинив її.

— Що це, в біса, таке?! — вигукнула Одрі.

— Та так — моя маленька примха, — промовив я, витягаючи звідти гіпсовий зліпок — протектор для шиї та плечей. — Він добре зроблений, міцний і складається з двох частин.

— Присядь-но на хвилинку