Дейв Еггерс - Сфера

теж непогано, тож зі спокійною душею Мей переходила у «Просвітництво».

Об 11:38 Вона встала з-за столу і пішла до бічних дверей Великої зали, прибувши туди за десять дванадцята. Постукала, і двері відчинилися. Назустріч їй вийшов постановник, уже літній, майже примарний чоловік на ім’я Жюль, який завів її до простої гримерки з білими стінами та бамбуковою підлогою. Жвава жінка на ім’я Тереза — з величезними, підведеними блакитним очима — посадила Мей на крісло, оглянула її зачіску, щіточкою з пір’я нарум’янила обличчя, а тоді причепила до блузки нагрудний мікрофон.

— Ні до чого не торкайся, — сказала вона. — Він сам увімкнеться, щойно вийдеш на сцену.

Усе відбувалося дуже швидко, та Мей вважала, що це на краще. Якби мала більше часу, ще дужче хвилювалася. Спершу слухала Жюля з Терезою, а потім з-за лаштунків сцени дивилася, як тисячі сфероїдів заходили до зали, гомоніли і сміялися, щасливо, з глухим звуком, падали на сидіння. Може, десь там і Кальден сидить, — промайнула думка.

— Мей.

Вона обернулася і побачила тепло всміхненого Імона Бейлі у небесно-блакитній сорочці.

— Готова?

— Здається.

— Усе буде добре, — сказав він. — Не хвилюйся. Будь собою. Ми лише відтворимо нашу з тобою минулотижневу розмову. Так?

— Так.

Ось він уже вийшов на сцену, вітально помахав рукою, зала несамовито вибухнула оплесками. На сцені стояло два бордових крісла, одне навпроти одного; Бейлі сів і заговорив у темряву:

— Сфероїди, вітаю вас, — сказав він.

— Привіт, Імоне, — заревіли всі.

— Дякую, що прийшли нині на дуже незвичну Мрійну П’ятницю. Ми сьогодні трохи відступимо від уже заведеного порядку і замість презентації влаштуємо інтерв’ю. Дехто з вас добре знає, що час від часу ми так робимо, щоб зрозуміти працівників «Сфери», їхні думки, сподівання, а в цьому разі — їхню еволюцію.

Він усміхнувся, дивлячись за лаштунки.

— Днями я мав розмову з молодою сфероїдкою і тепер хочу поділитися з вами цією бесідою. Попросив допомогти мені Мей Голланд, яку дехто з вас знає; це нуб із Вражень Клієнта. Мей?

Мей вийшла на світло. Відразу настала невагомість; вона ніби пливла у чорному просторі, в очі било два далеких, але яскравих сонця. У залі не видно геть нікого, ледь орієнтувалася на сцені. Але все ж таки зуміла розвернутися — ноги підкошувалися, ніби солом’яні, а ступні були важкі, ніби зі свинцю — і підійти до Бейлі.

— Привіт, Мей. Як ти?

— Жахливо.

Зал засміявся.

— Не хвилюйся, — мовив Бейлі, всміхаючись до аудиторії, а на неї кинув ледь стривожений погляд.

— Добре вам казати, — промовила вона, і залом знову прокотився сміх. Це її заспокоїло. Глибоко вдихнула і поглянула на перший ряд, роздивившись п’ять чи шість затінених облич, усі усміхнені. Мей збагнула — відчувала всім своєї серцем, — що перебуває серед друзів. Вона в безпеці. Ковтнула води, щоб освіжитися, й поклала руки на коліна. Була готова.

— Мей, опиши одним словом оте пробудження, що сталося з тобою минулого тижня?

Цю частину вони репетирували. Знала, що Бейлі хоче почати з думки про пробудження.

— Саме так, Імоне, — їй сказали називати його Імоном, — це було пробудження.

— Ой. Здається, я вкрав твоє слово, — сказав він. Публіка засміялася. — Треба було запитати: «Що з тобою сталося цього тижня?» Але все ж таки, чому саме це слово?

— Ну, «пробудження» — це, як на мене, дуже точно… — сказала Мей, і додала: — …тепер.

Слово «тепер» вискочило на частку секунди пізніше, ніж мало би, і око Бейлі сіпнулося.

— То поговорімо про твоє пробудження, — сказав він. — Почалося воно в неділю ввечері. Багато хто з присутніх уже чули цю історію, правда, в загальних рисах. Завдяки «ВидоЗміні» і всьому такому. Тепер розкажи нам іще й ти.

Мей поглянула на свої руки й усвідомила, що це, вочевидь, театральний жест. Досі вона ніколи не дивилася на свої руки, щоб усі зрозуміли, як їй соромно.

— Я, по суті, вчинила злочин, — сказала вона. — Взяла на деякий час каяк без дозволу власниці і повеслувала до острова посеред затоки.

— Як я розумію, до Блакитного острова?

— Так.

— Ти когось повідомила про свої наміри?

— Ні, не повідомила.

— Мей, а чи збиралася ти комусь розповісти про свою подорож потім?

— Ні.

— Ти її документувала? Фотографії, відео?

— Ні, нічого.

Залом прокотився гамір. Мей та Імон очікували реакції на це одкровення, тож обоє мовчали, давали можливість натовпу засвоїти інформацію.

— Чи ти розуміла, що робиш щось неправильно, беручи каяк без дозволу власниці?

— Так.

— Але все-таки взяла. Чому?

— Подумала, що ніхто не довідається.

У залі знову загомоніли.

— Оце дуже важливо. Сама лише думка, що про твій вчинок ніхто не дізнається, дозволила тобі вчинити цей злочин, правильно?

— Правильно.

— Ти вчинила б так само, якби знала, що тебе бачать люди?

— Однозначно, ні.

— Отже, можливість зробити все це в темряві, коли ніхто не бачить і ти ні за що не відповідаєш, підштовхнула тебе до того, про що ти тепер шкодуєш?

— Саме так. Наважилася на це саме тоді, коли подумала, що я сама, що мене ніхто не бачить. До того ж я ризикувала життям: не мала рятувального жилета.

Знову залом прокотився гомін, уже гучніший.

— Отже, ти не лише скоїла злочин проти власниці майна, а ще й ризикнула власним життям. І все це тільки тому, що тобі дозволяв це зробити, ну, не знаю, накинутий на твої плечі плащ-невидимка?

Натовп гримнув сміхом. А Бейлі очей не зводив із Мей, ніби казав: «Усе йде добре».

— Так, — сказала вона.

— Мей, іще одне запитання. Коли за тобою спостерігають, ти поводишся краще чи гірше?

— Краще. Безсумніно.

— Коли ти сама, тебе ніхто не бачить і ти нікому не маєш звітуватися, що стається тоді?

— Часом краду каяки.

Аудиторія вибухнула бадьорим сміхом.

— Я серйозно. Роблю те, чого не хочу робити. Я брешу.

— Коли нещодавно ми з тобою про це розмовляли, ти, як на мене, висловилася дуже цікаво і влучно. Можеш повторити?

— Я сказала, що таємниця — це брехня.

— Таємниця — брехня. Незабутньо. Мей, а можеш пояснити, що ти у це вкладаєш?

— Коли щось приховуєш, стають можливі дві речі. Передовсім — злочин. Ми поводимося гірше, коли непідзвітні. Це не обговорюється. А по-друге, таємниця провокує всілякі припущення. Коли не знаємо правди, у нас виникають різноманітні здогади.

— Що ж, дуже цікаво, правда? — Бейлі звернувся до публіки. — Коли не можемо додзвонитися до рідних, думаємо про все на світі. Панікуємо. У нашій уяві постають різні картини про те, де вони можуть бути і що з ними могло статися. Охоплені підозрами чи ревнощами, ми вигадуємо брехню. Іноді дуже навіть неприємну. Ми припускаємо, що хтось робить щось страшенно погане. І все лише тому, що нам бракує інформації.

— Це ніби двоє перешіптуються, — докинула Мей. —