Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

Йоганн простягнув йому гроші, але той відмахнувся:

— Заберіть, касу вже зачинено. Ну, сідайте: два кола, і все.

Знову голосно заграла музика, я тішилася нею від душі, а чоловік підняв мене і посадив на спину чорного коника. Йоганн, на мій подив, примостився ззаду, обхопив мене руками, взявся за вуздечку, карусель набирала оберти, ми піднімалися й опускалися в такт музиці, ставало дедалі холодніше й темніше, а я вся палала. Я сміялася, крижаний вітер розносив мій сміх, волосся злітало вгору-вниз, вогники миготіли, музика бриніла. Ми зробили два кола, і я вдячно махнула добродієві рукою, той кивнув головою, вигляд у нього був втомлений, але, здавалося, потішити двох дітлахів — це все, на що він був здатний; він пустив нас іще на одне коло, я подякувала, він кивнув і не став зупиняти карусель, ми зробили ще одне коло, потім іще, і після кожного кола я дякувала, а він кивав головою, й так могло б тривати до нескінченності, навіщо нам зупинятися...

Скільки разів можна повторювати одне й те саме, чи можна вмерти, повторюючи одну й ту саму фразу: бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, — аж поки вона не втратить сенс?

Тієї миті, коли ми підійшли до дому — до того, як мама насварила нас за те, що повернулися пізно, а вона вмирала від страху, до того, як вона покарала Йоганна, відправивши його спати без вечері, до того, як серед ночі завила сирена і вся родина у піжамах босоніж помчала до підвалу, до того, як розвіялася феєрія руху та музики, що грала в моєму серці, поки ми з Йоганном довго йшли назад у темряві, — тієї миті він випустив мотузок від санчат, схопив мене за плечі й розвернув до себе.

Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:

— Не Йоганн — Янек. Не німець — поляк. Не всиновлений — викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе — також.

З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.

Майже щовечора ми викроювали кілька хвилин, щоб далі досліджувати, хто ж ми такі. Ми розмовляли дуже тихо, й шепіт додавав кожному нашому слову особливої ваги. Йоганн сказав, що моє справжнє ім’я пишеться через и, а не через і: Кристина, або Кристка; він розкотисто вимовляв р, і мені було від цього лоскотно в животі. Він сказав, що я більше ніколи, нізащо не повинна говорити «Хайль Гітлер», лише безгучно ворушити губами, вдаючи, що вітаюся. Він казав, що німці — наші вороги, вся ця родина — наші вороги, навіть якщо вони й добрі до нас; що коли війна закінчиться, я повернуся до своєї справжньої родини, і якщо я забуду рідну мову, то не зможу з нею говорити, і це буде жахливо, тож він навчив мене кількох слів польською. Мати — це матка, батько — ойчец, брат — це брат, сетра — сьостра, я люблю тебе — кохам вас, сон — сен, а пісня — спєв.

— Ти нічогісінько не пам’ятаєш? — питав він мене.

— Нічогісінько.

— Навіть як називала маму матка?

— Ні, але... я починаю згадувати.

— Напевне, вони викрали тебе зовсім крихіткою, коли ти ще не вміла говорити. Напевне, вихопили тебе з рук матері. Я таке бачив, Кристко, й не раз...

Я запам’ятовувала кожне польське слово, якого вчив мене Янек, натомість лагідно, проте наполегливо виправляла його німецьку, він робив успіхи, але незмінно відмовлявся говорити і за столом, і в школі.

Ми сиділи у великій стінній шафі в коридорі — вона була завбільшки як ціла кімната, в ній навіть була електрична лампочка.

— В наших документах усе брехня, — сказав Йоганн. — Наші імена, вік, місце народження.

— Вік?

— Принаймні мій вік. Мені його применшили на два роки.

— Хочеш сказати, що тобі дванадцять років?

— Так.

— Отже, ти вдвічі старший за мене!

— І вдвічі лютіший. Але ти теж повинна лютувати — уяви, Кристко, як твої справжні батьки шукають тебе роками, плачуть, думають, де ти. Зараз вони, напевне, вже втратили надію.

— Гадаєш?

— Звісно.

— Хто тебе викрав?

— Коричневі сестри.

— А хто це?

Він розповів, що якось на вулицях Щецина з’явилися осоружні «ворони». Вони були вбрані в стримані коричневі сукні з білими комірцями й манжетами — такі собі Аннабелли з жахливих снів, — вони підстерігали дітей біля шкіл, коли ті юрбою висипа́ли на велику перерву. Вони до них приглядалися. Вибирали підходящих дітей, заговорювали до них, пригощали цукерками, усміхалися.

— А як вони тебе вибрали?

Йоганн обернувся до мене, і я побачила, як він зціпив зуби.

— Нас, Кристинко. Вони нас вибрали, бо ми схожі на німців. Бо у нас біляве волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра.

— Не може бути.

— Чому?

— Бо у мене шкіра...

Присунувшись ближче, я закасала рукав і показала свою родимку. Серце в мене калатало.

— Це знак, що я не така, як усі, — пояснила я. — І я співаю, бо у мене є ця родимка. Коли я до неї торкаюся, то можу зануритись у власну душу, зачерпнути в ній усю красу, і вона потім вилітає з мого рота, мов пташка. Можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.

Йоганн обережно поклав два пальці на родимку і раптом насупив брови. Я напружилася. Невже він вважає її бридкою?

— Що таке?

— Ні, ні, нічого... Я здивований, і тільки. Я бачив, як дітей відсилали й за менше.

— Відсилали?

— Розкажи ще про себе, Кристинко. Що ти ще любиш, окрім співати?

— Їсти. Особливо сало. Хочу стати цирковою Товстухою, коли виросту.

Йоганн зареготав.

— Тобі доведеться добряче постаратися! — зауважив він, дивлячись на мої ноги-тички.

Двері шафи раптом відчинилися. В коридорі стояла Ґрета, вираз обличчя у неї був ображений і водночас переможний. Вона почула, як ми тихенько розмовляємо. Йоганн ніколи, жодного разу не обізвався до неї ані словом, хоча і був ближчий за віком. Як він міг цікавитися такою дрібнотою, як я, коли поряд за столом сиділа така гарненька дівчинка? В голові не вкладалося. Ґрета нетямилася від ревнощів. Схопивши за руку, вона затягла мене до нашої кімнати й зачинила двері.

— Ану, розказуй, про що ви там говорили, або я скажу мамі! — прошипіла вона.

— Та нема