Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

душе — дєлікатнєйший і остро рєфлєксірующій інтелігент. «На ліцо ужасниє — добриє внутрі», как в пєсєнкє пойотся. Откуда во мнє ета напускная агрєссія? Да потому что я єю свою бєззащітность прікриваю. От нєувєрєнності в себе вся ета моя показная бравада, кураж етот показной.

Микитич зупинився, добре прикладаючись до пляшки.

— А пошлі купаться? — спантеличив мене неочікувано радикальною пропозицією.

Ця картина, либонь, усе життя час від часу яскраво поставатиме в мене перед очима, бо надто живописна.

Прямо навпроти Единбурзького порту над обрієм постає величне сонце.

Його промені лягають на неглибоку синь затоки. Велика вода відійшла з відливом, залишивши біля берега масні плями мазуту, автомобільні покришки, ящики з-під фруктів, порожні пляшки, дохлих котів та купу усілякого бруду, посеред якого, мов той тюлень, борсається абсолютно голий Микитич.

Він то плазує вужем серед сизих нафтових плям, бананових шкоринок, розмоклих пачок від цигарок. То, стоячи по коліна в болоті, раз у раз здіймає руками в повітря тисячі водяних крапель, щосили вигукуючи: «на х-у-у-у-у-уй».

Я намагаюся з берега допроситися, аби не волав так сильно, бо зараз місцеві викличуть поліцію (в будинках на набережній вже засмикалися фіранки, з-за яких раз у раз визирали невиспано-стурбовані обличчя).

Прибулі поліціянти довго не наважувалися лізти за артистом у каламутну воду, не втрачаючи надії виманити дебошира на берег суворими вигуками в мегафон.

У відповідь Микитич тицяв їм факи, обзивав різними лайливими словами. Тоді викликали пожежну команду. Пожежники, вбрані у яскраві водостійкі костюми, хвилин десять ганялася за п’яним тілом по болотяній жижі.

«Мятєжний бурєвєстнік» вперто намагався втекти від них на глибину, якою тут взагалі і не пахло. Метрів за двісті від берега вони завалили митця мордою в бруд і потягли у зворотному напрямку. А потім дружно і зосереджено допомагали поліціянтам запакувати раба божого до ментовського бобіка.

— Ви з ним знайомі? — допитувалися в мене, коли ситуація трохи вгомонилася і Микитич захропів. — У нього є паспорт? Є віза?

— Звичайно, в нього все це є. І в мене теж є...

Я намагався їм пояснити, що ця страшна гола людина — грейт раша артіст, який грає у виставі за твором Достоєвського «Злочин та кара». Ну, трошки перебрав напередодні вихідного дня, з ким не буває?

— Йому світить депортація у двадцять чотири години, — суворо зауважували поліціянти.

— Ой, не треба, ой, не треба... — белькотів я. — Дайте нам хоча б дограти вистави. А через тиждень ми самі поїдемо. Відвезіть нас, будь ласка, додому. Ми ж не становимо загрози вашому суспільству. Подивіться, як мирно він хропе на холодній залізній підлозі спеціально обладнаного «Ленд Ровера Дефендера». Ще застудиться, нещасний, схопить пневмонію і помре дорогою до Києва. А в нього дружина, діти, онуки...

— Ви звідки?

— Київ. Юкрейн...

— Юкрейн із Раша?

— Ноу, ай ем нот Раша. Ай ем юкрейніан. Бат май френд із грейт раша артіст...

— Окей, — нарешті великодушно погодилися поліціянти, заплутавшись у складних національних відмінностях вихідців з колишнього СРСР. — Але нам у будь-якому разі знадобляться ваші паспорти, бо виклик зареєстровано і ми маємо скласти офіційний протокол події.

— Не проблема, поїхали... Це тут неподалік. Екедемі-стрит, 3.

Того ранку я влігся у ліжко о пів на дев’яту ранку. А вже об одинадцятій у двері знов подзвонили. Хотів підвестися, але, зачувши в коридорі голос Микитича, лишився на місці.

— Оресте, це до тебе, — зазирнуло до кімнати його страшне опухле обличчя.

— Хто? — ледве розплющив я очі.

— Якийсь негр приніс посилку. Чекає на кухні. Ти часом не знаєш, куди поділися мої гроші?

— Які гроші, Микитичу? — ледве піднявшися з ліжка, напинаю спортивні шорти та майку.

— Мої вчорашні гроші, які нам видали? Двісті сорок фунтів... Не міг же я їх усі витратити? Пам’ятаю, що платив за таксі, за пиво, за пляшку віскі в борделі... Але ж у кишені сьогодні зранку знайшов лише це... — він повільно відкриває свою широку долоню, демонструючи мені рідку купочку жирних золотавих монеток.

— Проїбали ви свої гроші, Микитичу, — відповідаю жорстко. — Напевне, поліціянти чи пожежники спиздили, коли вантажили ваш одяг у машину. Бухати менше треба.

— Ой, пиздець-пиздець...— сповзає він по стінці, закриваючи обличчя руками, але я, неприступний і холодний, проходжу повз, пензлюючи на кухню, де на мене дійсно очікує величезний усміхнений афроамериканець, поруч з яким на стільці лежить розшитий срібним галуном кашкет.

— Ваш одяг, сер, — піднімається він назустріч, протягаючи пакунок. — Мене звати Томас, я зі служби обслуговування клієнтів. Якщо дозволите, хотів би забрати орендований учора смокінг.

— Ага зараз... — чухаючи потилицю, знову плентаюсь до кімнати.

— Ой, пиздець-пиздець... — сидячи на підлозі, рюмсає геть деморалізований Микитич. — І на хуя ти наліл мнє вчєра еті пятьдєсят грамм віскаря? На хуя, Оресте?

— Я ж не знав, що ви такий їбанутий!? Гадав, ви просто не бухаєте через якусь там хворобу, з релігійних або морально-етичних принципів, але щоб отак суворо і безкомпромісно, то й гадки не мав.

— Ой, пиздець-пиздець... — куйовдить він залишки рідкого волосся на голові. — Проєбал дєнюжкі! Проєбал цвєтной телевізор! Что мнє жене тєпєрь сказать? Как внучкє, кровінушкє, в глазкі смотрєть без нових туфєлєк?

— Так і скажіть — проїбав!

— Із дому вигонят! Я клятву в Лавре святой давал возлє мощей Марка Гробокопатєля. К лєкарю на Воскрєсєнку ходіл кодіроваться. Сто долларов на процедуру потратілі! — смикає він себе за сиві кучері в той час як я, суворо підібгавши вуста, збираю розкидані по кімнаті речі, полишаючи його сам на сам зі своїм розпачем.

— Ось смокінг, сорочка, взуття, аксесуари, краватка, підтяжки та запонки в кишені, — віддаю Томасу орендовані лахи.

Він бере в мене все те з рук, лишаючись на місці.

— Я щось забув?

— Так, сер. Візитівка. Мене попросили повернути її разом з вашою відповіддю, яку ви мали лишити на звороті. Ось для неї спеціальний конверт.

Я виклав візитівку Мак-Лоха з кишені разом з презервативом ще вчора вночі. Вони й зараз лежать на письмовому столику в моїй кімнаті. Але що відповідати? А головне — кому?

— Вибачте, можливо, це не моя справа, але господар візитівки мертвий. Мені нема кому відповідати.

— Мертвий він чи живий — це вас не обходить, сер, — заявляє негр трохи зухвало. — Ви