Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

було згодом. Джаан розповів дуже коротко. Я хочу знати, її голос був слабким, але вимогливим.

І Дерк розповів їй усі.

- Він спрямував свій пістолет на Гарса? – перервала Гвен його розповідь.

Дерк кивнув головою, і вона більше не перебивала його.

Коли він закінчив, Гвен довго мовчала. Її очі заплющились, потім знову розплющилися, потім знову заплющились і більше вже не розплющувалися. Вона нерухомо лежала на боці, згорнувшись клубочком, зі стиснутими під підборіддям кулаками. Дерк дивився на неї, і його увагу привернула її ліва рука, на якій холодним світлом блищав срібний браслет. Вона так і не зняла його.

- Гвен, - тихо покликав він.

Її очі розплющились на мить, і вона різко мотнула головою з беззвучним криком: «Ні!»

– Гей! - покликав він, але її повіки знову щільно зімкнулися, і вона причаїлася в собі, залишивши Дерка одного. З її браслетом та його страхами.

Кімнату заливало сонячне світло, вірніше те, що називалося на Уорлорні сонячним світлом: південні промені відтінків заходу сонця косо струменіли з вікон, а в широких смугах світла ліниво плавали порошинки. Гвен лежала наполовину в тіні, наполовину світла.

Дерк більше не розмовляв з Гвен і не дивився на неї, він роздивлявся візерунки світла на підлозі.

У центрі кімнати вони були пофарбовані в теплі тони червоних відтінків, над ними танцювали порошинки – випливаючи з темряви, вони ставали то темно-червоними, то золотими, відкидаючи крихітні тіні, потім знову зникали поза променями. Він простяг руку і тримав її на світлі – кілька хвилин?.. годин?.. Він не знав скільки. Долоня ставала теплішою і теплішою, порошини кружляли навколо неї, тіні струменіли вниз, як потоки води, коли він ворушив пальцями. Сонце здавалося теплим, лагідним. Несподівано у нього виникло відчуття, що рухи його руки, як і нескінченне кружляння порошинок, не має жодного значення та ніякого сенсу. Музика наспіла йому про це, музика Ламії-Бейліс.

Він відсмикнув руку і насупився.

Пляма світла на підлозі, наповнена рухом, оточувала темна смуга, що вагалася, тому що сонячні промені пробивалися крізь облямівку чорно-червоних плям на склі. Вона охоплювала освітлену частину підлоги з танцюючими порошинками з усіх боків.

Кути кімнати були занурені в темряву. У них ніколи не заглядали ні Хаб, ні Троянські Сонця, в них причаїлися жирні демони і безформні силуети страхів Дерка, що зникали, як тільки погляд ставав пильніше.

Усміхаючись і потираючи заросле щетиною підборіддя, яке вже почало свербіти, Дерк дивився в темряву кутів і знову слухав даркдонську музику. Він не розумів, як йому вдавалося не помічати її, але тепер вона, як і раніше, заповнювала весь простір.

Башта, що стала їхньою домівкою, заспівала свою протяжну, низьку ноту. Минули роки, століття... Їй відповів хор пронизливих вдовиних завивань. Він чув пульсуючий стукіт, крики кинутих дітей, легкі, ковзні звуки ножів, що ріжуть живе тіло. І барабан. Як вітер міг бити в барабан, він не знав. Можливо, це було щось інше, але воно звучало, як барабан. Хоча й дуже, дуже далеко і нескінченно самотньо.

Так безмежно самотньо!

Розпливчасті тіні стовпилися в найдальших темних кутах кімнати, потім почали зникати. Дерк побачив стіл та стільці, що виросли зі стін та підлоги, як дивовижні пластикові рослини, і здивувався тому, як він міг побачити в них щось інше. Сонце трохи змістилося, і тільки тонкий промінчик пробивався тепер крізь вікно, але нарешті і він вислизнув із кімнати, і світ став сірим.

Коли світ став сірим, він помітив, що порошинки вже більше не танцюють. Ні. Зовсім немає. Він помацав повітря, щоб переконатися в цьому - в ньому не було ні пилу, ні тепла, ні сонячного світла. Він глибокодумно кивнув головою. Йому здавалося, що він відкрив велику істину.

Розпливчасті плями світла ковзали по стінах. Примари прокидалися до нічного життя. Ілюзії та порожні оболонки старих снів – усі вони не мали кольору. Фарби призначалися живими, тут їм не було місця.

Примари заворушились. Вони не могли покинути стіни, ніхто з них. Іноді Дерку бачилося, як один із них зупиняє свій шалений танець і починає відчайдушно битися об скляну стіну, яка не пускає його до кімнати. Примарні руки били, стукали, але кімната не тряслася. Беззвучність була властива цим істотам, легким і прозорим, хоч і вміючим стукати. Але потім їм доводилося повертатися до танцю.

Їхній танець, танець смерті, хоровод безформних тіней… о, це було так гарно! Їхні рухи, нахили, повороти – мови сірого полум'я. Вони рухалися майстерніше, ніж порошинки, ці танцюристи, що сплітали візерунки свого танцю під музику Міста Сірен.

Самотність. Порожнеча. Розкладання. Самотній барабан, що розмірено гудів: «один… один… один…» Все було безглуздо.

– Дерк! - пролунав голос Гвен.

Тряхнувши головою, він відвів погляд від стін і подивився вниз, де в темряві лежала Гвен. Була ніч. Ніч. Він не помітив, як минув день.

Гвен не спала. Вона дивилася на нього.

- Вибач, - сказала Гвен. Вона щось говорила йому. Але він уже все знав, зрозумів за її мовчанням, по… за гудінням барабана чи музикою Крайн-Ламії.

Він усміхнувся.

- Ти не забула, чи не так? Справа не в цьому. У тебе була причина, щоб не знімати його… – він указав на браслет.

- Так, - зізналася вона.

Гвен сіла в ліжку, ковдра впала до її талії. Джаан розстебнув верхню частину костюма, коли укладав її, і тепер блуза вільно звисала з плечей, відкриваючи м'який вигин грудей. У мерехтливому світлі фресок її шкіра здавалася блідо-сірою. У грудях Дерка ніщо не ворухнулося. Її рука опустилася на браслет. Вона торкнулася його пальцями, погладила, зітхнула.

– Я ніколи не думала… не знаю… я сказала тобі, Дерк, те, що мала сказати. Інакше Бретан Брейт убив би тебе.

— Можливо, так було б краще, — озвався він.

У його голосі не було гіркоти, швидше розгубленість спантеличеної людини.

- Отже, ти не збиралася кинути його?

- Не знаю. Як я могла це знати? Я мала спробувати, Дерк. Справді мала. Хоча я ніколи не вірила цьому. Я говорила тобі. Я нічого не приховувала від тебе. Тут не Авалон і ми змінилися. Я не Джіні, ніколи нею не була, а тепер ще менше, ніж будь-коли.

- Так, - погодився він, киваючи. – Я пам'ятаю, як ти вела машину. Як ти тримала кермо. Твоє обличчя. Твої очі. У тебе очі жадеїтові, а посмішка срібна. Ти налякала мене, - він відвів від неї погляд, глянув на стіни.

Фрески, що світяться, рухалися безладно під дзвінку дику музику. Примари зникли. Він тільки на хвилину відвернувся від них, і вони розтанули, зникли. Як і його мрії, подумав Дерк.

- Жадеїтові очі? - Здивувалася Гвен.

- Як у Гарса.

- У