Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 Я не знаю, скільки часу намотував по місту кола.  Уже давно стемніло, і я поняття не мав, на якій вулиці перебуваю.  Звернув до якогось магазину з вивіскою «цілодобово», купив пляшку коньяку і сів у машину на переднє сидіння.  Розривався мій стільниковий.  Я нахер вимкнув його і закинув кудись у машину.  Просидів там кілька годин, ковтаючи коньяк із горла, потім сам не зрозумів, як за кермо сів і до неї поїхав.  Руки самі кермо крутили.  Неважливо, що їй плювати.  Я просто десь поруч посиджу.  Немає у мене сил зараз її ненавидіти.  Немає сил воювати з нею.  Втомився я, виявляється, смертельно.  Осточортіло все.

 Ось сиджу за кермом, їду кудись, нікому нахер не потрібен, увесь  цей статок із мільйонами, бізнес батька, тачки, акції, угоди.  Кому воно потрібне?  Мені одному?  Сказати собі в дзеркало «Так, Шумаков, ти крутий чел, ти багато чого досяг?  Тільки для чого?  У могилу за собою все це понесеш? ».

 Будь-які досягнення в житті людина присвячує комусь.  Немає нічого просто так.  Немає мети заради мети.  Ні зусиль заради зусиль.  Завжди є та кінцева точка, дійшовши до якої, ти оглянешся подивитися, хто тут нагорі поруч з тобою.  І ось він я.  Угорі.  На самому піку своєї кар'єри, яка досягла того, чого не досяг мій батько ... стою і дивлюся зверху, як внизу чиєсь життя протікає, там люди за руки тримаються, там щастя.  Сміх.  Таке звичайне щастя, яке не купити за гроші ... а я весь у скринях золота і зовсім один.

 Дружина не береться до уваги ... одна назва.  Розлучуся з нею.  Завтра ж подзвоню адвокату.  Нахер її з мого будинку і з мого життя.  Пригадалася остання розмова з матір'ю перед тим,як її в лікарню відвезли ...

 - Що таке, мамо?  Ти ж мріяла, щоб я одружився на Олені.  Ти мало не замість мене її під вінець вела.

 - Помилялася я ... думала, ти щасливий будеш.  Думала, що пара вона тобі.

 - А зараз що змінилося?

 Мама дивний погляд на мене підняла, я так до сих пір і не знаю, що вона тоді думала і чому сказала те, що сказала.

 - Я багато про що шкодую, синку.  Тільки є помилки, які дуже пізно виправляти.  Іноді ми хочемо для своїх дітей найкращого, а насправді ламаємо їм долі.  А Олена ... не твоя вона жінка.  Бачу я, як мучишся з нею.  Якщо вирішиш розлучитися, то я не стану заперечувати.  Я більше ніколи не буду лізти в твоє життя.

 Але я тоді вже уклав кілька угод з батьком Олени, і розлучення мені було нецікаве.  Принаймі, не на той момент. А мама ... я просто вирішив, що вона посварилася з Оленою.  З її характером це було цілком можливо.  Піднявся по сходах і відчуття таке ... дивне відчуття, що мені, і правда, спокійніше тут.  Де я не один.  Світло не включив, стільниковим собі висвітлюю, щоб на сходинках не розтягнувся.  По коридору крадькома пройшов, двері в її кімнату відкрив і зупинився на порозі: разом сплять.  Вона з краю ліжка, а Марійка біля стіни, голову Ані на груди поклала, руками обняла, волосся розметалося по подушці.  І все так стислося всередині ... якщо б тоді не дізнався б ... не розлучився б з нею.  Спали б вони зараз зі мною разом у нашому новому будинку.  Сенс був би у всьому ... у тому, у чому зараз його абсолютно немає.  Я двері обережно прикрив і в кабінет пішов.

  Дідівський кабінет, якого лайна ці стіни тільки не бачили.  Скільки разів я там на підлозі валявся і в стелю дивився, хоч греблю гати.  Я зайшов усередину, двері закрив.  Дістав свічки, які ще зі смерті діда в ящику валялися.  Мамину фотографію зі стіни зняв і на стіл поставив.  Свічку запалив і з горла коньяку сьорбнув.  Темінь навколо і тільки її обличчя.  Немов ми з нею наодинці залишилися.  І стільки питань у мене до неї ... не злічити, ніхто мені тепер не відповість на них.

 А я ... я міг би і приїхати до неї, дізнавшись, що їй краще.  Як завжди, рукою махнув.  Встигну ще.  Куди вона звідти дінеться.  Стан однаковий роками.  А вона взяла і поділася ... навіть попрощатися не встиг.  Голову на руки схилив, пляшку на стіл поставив.  Сну ні в одному оці, усе тіло горить, немов температура піднялася, і в очі як піску насипали.

Не почув, як дівчисько увійшло.  Якось тихо воно ходить завжди.  Або це я відсторонений від зовнішнього світу, не чую нікого і нічого, весь у собі зарився, поринув у себе, розчинився у своїх думках.  Напевне, знову прийшла або з ножем, або з вилкою.  Сил не було вгору глянути.  Та й не хотілося перевіряти.  А потім мене немов струмом ударило, і все всередині перевернулося, відчув, як дитячі пальчики до мого волоссю доторкнулися.  Погляд повільно підняв і з її зеленими очима зустрівся.  Я ніколи не бачив такого погляду.  Безодня.  Океан якийсь безмежний, і так дивиться на мене, що всередині щемить і ревіти хочеться, як дитині.  А вона немов душу мою сканером зчитує і гладить, гладить.  Притиснутися до неї хочеться, тільце стиснути і відчути ось цю хвилю, що йде від неї.  Немов енергію з себе мені віддає.  Така маленька, а стільки в ній сили.  Мишка мені простягла, і я проковтнув гіркий клубок у горлі.  Очі защипало.  Ведмедя взяв і поруч з портретом посадив, а вона стілець підтягла і поруч зі мною сіла з ногами, ночну на гострі коліна натягнула і голову схилила на них.  На портрет дивиться, потім знову на мене ... і по руці гладить.

 Знаєте ... я хотів закричати.  Від якогось нестерпного болю, від того, що зсередини немов розірвало.  І сором ... якийсь неймовірних масштабів, що накриває з головою.  І я не міг знайти йому виправдання і розуміння.  Сором від того, що я не такий, як ця дівчинка ... я б не зміг ось так от ворога свого пошкодувати.  Немає в мені цієї великодушності і співчуття, а в ній є.  Воно в очах у неї хлюпається, і мені в ці очі дивитися боляче.