Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

шурупи… Мудрі й талановиті люди в нас умирають од сухот, у самобичуванні й сумнівах. А знаєш чого? Бо силкуються вирвати дрібничку, вважаючи це великою політикою. А тільки дадуть по руках — і нема чоловіка. Або зрадив, або манія з’їла… Не так уже старайся. Потри трохи, аби припасувати.

— По-вашому, ця хапливість приводить до гірших наслідків, ніж сердите мовчання?

— Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас уміють з водою вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитності. Тут нічим не поправиш — ні мовчанням, ні укусами.

«Так закінчуються всі розмови. Втома. Загальна втома».

— Нашою пасивністю завжди користувалися баламути, — сказав я вголос. — Тільки зведеться покоління — і розпсотили. Загинемо, як тури.

— Не мели дурниць, — розізлився Покутський і роздув ніздрі. — Наріж різьбу. — І кинув мені на верстат залізяку.

— Допоможіть виламати один хитрий замок, — сказав я. Покутський не підводив голови. Я закурив і став біля вікна. На подвір’ї шикувалися солдати. Взад і вперед походжали офіцери, чекаючи командира полку. Кудись на грабіж збираються. Воно кинути б оті теревені до біса, але ж навколо безвихідь. Знаю я у Львові півтора десятка людей — ні у кого нема якогось виразного особистого життя. Усі надіються пережити, і всі ждуть кінця.

— Де? — несподівано запитав Покутський.

— Замок? У друкарні на Підвальній.

Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачів. Він більше нічим не цікавився, і я не повертався до сказаного. Але за ворітьми казарми після роботи запитав, куди і о якій порі прийти.

Накрапав дощ. Він пах небом, і хотілося дивитися на небо, недбало і ненатривко закидане білясто-синіми ліліями хмар. Та в місті неба мало. Люди відвикають од сонця, пам’ять не сприймає краси міста, бо витвори людської праці запам’ятовуються лише тоді, коли дивитися на них разом з сонцем. Найдосконаліші нічні пейзажі не справляють враження. На сонці й смердючий лісовий гриб не був би таким огидним, як у сутінках нетрів. Якщо я довго не бачу сонця, мене охоплює туга і здається, що на мене щось чигає.

Дощ полив як з відра. Я зняв шапку. На чолі розпліскувалися вистуджені розбудженим вітром краплі. Вітер напинав виноградні лози на фасадах. На вулиці збиралися струмки, і мчали до каналізаційних стоків, до похованої під кварталами Полтви. Там вони змішаються з нечистотами, потечуть до фільтраційних збірників і лише після цього отримають доступ до землі.

Закони природи суворі. Порушивши їх в одному місці, ми мусимо за це розплачуватися в іншому. Мені колись світ здавався неосяжним, подорож Магеллана — фантазією. А поїздив, походив — земна куля не такий уже гігант. На ній треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослідили. Ми знаємо, що життя зародилося у водах, і недооцінюємо їх ролі. Вода за приклад править нам, за приклад… І ми, нерозважливі мельники, проганяємо воду з землі, а вона кидається на нас спустошливими смерчами.

Sub specie aeternitatis[27] люди — черв’яки. Це помилка. Ми страшна сила. Ми не уявляємо всього зла, яке виходить з-під наших рук. Нашого зла не окупити нашим добром.

Провидці розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею перевертнів. Подивишся, як запопадливо спольщують населення, — ніби так. Але й не так. Ми навчилися підлещуватися, а приходить час — стріпуємо личину. Та біда — де терпіння, там застій. У терпінні більш зла, ніж добра. Покутський шпурляє в мене залізякою, коли я стаю на позицію провидців. А може, варто ворушити страх?

Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутеніло. Колись я любив блукати в таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слідах загублених кимось сподівань. Тоді мені було добре, сам собі я здавався цікавішим. Мабуть, коли життя починає відрафіновувати досвід, перетворюєшся на машину. Непомірне згущення якостей суперечить природі. Треба жити простіше.

Показавшись у глибині вулиці й побачивши мене, Покутський з Павлюком повернули назад. Покутський ніс у руці скриньку з інструментами. Живецький ще з одним солдатом стояв під ратушею. Щось сказавши товаришеві, він пішов мені назустріч.

Усі ми чекали ночі. Закохано вдивлялися у німотні неосвітлені вулиці, в глухомань підворіть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися і тулилися докупи, як вівці, дощові хмари.

Трохи згодом Покутський підійде до заповітних дверей, Микола буде стежити, чи хто не йде, а я під коридорною ліхтарнею в ратуші почну писати до прекрасної ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповісти про Бещади і приспану легендами Тарніцу. Літо там у квітах і росах, ліси в дзюрчанні потоків, а потомки кріпаків-утікачів помутнілими зорами прощаються з горами, вмираючи від сухот. Під смерековими борами босоніж бігає худорляве, але спокійнолице дівчисько, тепер вражене тривогою чекання. Її хата, як каже Віктор, на пригірку за містечком, дерев’яна, вкрита ґонтами і непривітна всередині й зовні. В хаті ніби поселився дух суворої непокірності, що недолюблює зручності, затишок, квітки на стінах.

Віктор прийшов сюди з-під такої ж похмурої, підпертої сволоками стелі. Але він прийшов з завойовниками, і в його природній стриманості й лагідності пробивається погорда. Він неписьменний, та вважає, що робить мені доброчинність, адже я невибаглива людина, що складно виписує любовні листи за шматок хліба. Конфузить його лиш те, що зі мною, як із рівним, розмовляє капітан Сідлецький, родовід якого губиться на шляхах польського невільничого сторіччя і повстанчих еміграцій.

— Пане Повсюдо. — Віктор затоптався на місці, не сміючи сказати відверто, що вже почав нервувати. — Я вас заждався.

— Встигнемо, — відказую я, відчуваючи легке хвилювання і повну незалежність від цього солдата.

Ми прямуємо до ратуші. По млявості Вікторових кроків я визначаю, що він вражений відповіддю і його підмиває якесь недовір’я.

Живецький підкрутив гніт і підсунув ближче до ліхтарні клишоногий столик, на якому писар вдень реєструє відвідувачів. Коли мало людей, я писаря завжди бачу з вулиці. У нього застигле обличчя черствої і тупої людини.

Починаю писати під диктування першого ж, що заворушилося в мені, почуття:

«Добридень, Вандзю!

Я так одиноко почуваю себе на цій незрозумілій чужині…»

Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зімпровізую.

«Народ тут непевний, ми ходимо по вістрю ножа. У Львові щодня стрілянина, когось убивають, ріжуть, розпинають. Ми вже поховали багато наших жовніриків…»

Я пишу на польській мові. Іноді мені не вистачає слова. Шукаючи його в пам’яті, дивлюся на сповнені подивом Вікторові очі. В них мені ввижаються всілякі жахи, і я не ладен себе стримати, аби не змалювати їх з найменшими подробицями. Ванда зомліє. А мамочка її розбубонить усьому містечку,