Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

— Ось бач, до чого ми дожилися: у Києві козацька пісня — вже щось чуже, химерне й непристойне!

— На все свій час і місце. Співай собі на самоті або в малій компанії, як є охота...

— Дякую, — вклонився низько йому Тарас. І знов наїжився: — А може, я сьогодні співати хочу на цілий світ!

— З якої речі?

— Може, я стрів своє кохання, свою єдину, суджену!

Професор аж зупинився, вражений.

— І хто ж вона? — спитав, неначе чогось злякавшись. — Не з інституту часом? Звуть не Аліною?

— Не знаю... Я ще не розпитав.

— І вже "єдина, суджена"? Тарасе, ти ж не гімназист...

— Вони приїхали на прощу в Лавру... Знаєш, який у неї голос!..

— Співає гарно?

— Мабуть... Я ще не чув... Вона сказала "мамо!" — й мені весь світ немовби перемінився, все ожило, засяяло з душі, зсередини... Дерева, люди, квіти, каміння навіть!..

— Ти закохався справді, — сказав суворо Костомаров.— Якого ж роду, звідки твоя Джульєтта?

Тарас стенув плечима.

— Сьогодні з нею бачитимусь, то запитаю.

— Вона хоча б уміє читать, писать? Тобі потрібна жінка освічена, розумна, гарна і показна, достойна твого таланту.

— Мені потрібно тільки оте дівча! — схопив Тарас за плечі друга й крутнув довкола себе. — Хочеш, я покажу її тобі?

— Нехай колись... Я від'їжджаю завтра.

— Куди?

— В Одесу.

— Бідний! Ти цілий місяць, чи навіть два, не бачитимеш цього земного дива!..

—Та якось уже побуду, переживу... — всміхнувся. — Ти хоч зажди мене з весіллям.

— Будеш моїм боярином!

— То я піду замовлю фрак... — примружився.

— А котра вже?

— Дванадцята.

— Мені пора. Прощай, Миколо! — чмокнув у щоку друга й притьмом побіг додому, щоб одягтись і взяти портфель з малюнками.

До Лаври від Хрещатика шлях не близький, та він його пролинув на дужих крилах щастя. І тільки тут, біля друкарні лаврської, де мав на них чекати, відчув якусь тривогу. Може, була то просто втома (зранку ж бо на ногах!) чи звичайнісінький в ділах любовних острах, що станеться якась пригода, й вона на віки вічні!.. Сидів на тій же лавочці й вслухався в шурхіт кроків, примушуючи себе не бігти на кожен з них. День був буденний, і перехожі траплялись рідко... Він би впізнав одразу милу її ходу!..

Зітхнув, згадавши свою недавню зустріч із Костомаровим, і стало прикро. Нащо сказав йому про дівчину?.. Тепер її немає...

Одкрив портфель, дістав малюнок, де на переднім плані були вони обоє і він, в солом'яному брилі...

— О, ви вже тут! — почулось.

Схопився з лавки:

— Здрастуйте...

— Ви точний! Ми затрималися, бо стріли тут знайомих...

Чув і не чув, як щебетала мати, — очей не зводив з дівчини, яка йому сьогодні здалася ще чарівнішою. Вона всміхалась стиха, немовби в ній світило маленьке сонце...

— Певно, це той малюнок?

Мовчки віддав папір.

— Чудово! Ви справжній маляр. Донечко, поглянь: це ми з тобою, а це Тиміш!..

— Тарас, — поправив її, всміхнувшись.

— Так, так... Ви знаєте, мені біда з іменнями! Оце знайомих стріли — а я забула чисто, хто з них Марія Павлівна, а хто Одарка Гнатівна... То скільки вам, Тимоше, за цей малюнок?

— Мамо, вони — Тарас, — сказала дзвінко дівчина й звела на нього очі, мов вибачаючись.

— Ніскільки. Це на спомин...

— Спасибі! Дома будемо з приємним сумом згадувати і Лавру, й сад, і вас, Тимоше...

— Мамо!..

— Ой, вибачте!

— Нічого. Ви поволі запам'ятаєте...

— Поїду й геть забуду, — призналась щиро жінка.

— Я нагадаю... Кажуть, гора з горою тільки...

— Та прошу, прошу! Будете в нас на Волині...

— Буду. Робота в мене — їздити і малювати всяку старовину.

— Це ж, мабуть, так цікаво! — сплеснула в долоні дівчина. — Я теж люблю мандрівки...

— У мене вся, — пишаючись, сказала мати. — Я кожне літо прагну кудись поїхати.

— Ви, мамо, у нас — мов дяк вандровний, — всміхнулась дівчина.

— І ти туди! — вдала ображену. — Це мій старий мене так дражнить, — мовила вже до Тараса. — Вибачте, нам треба йти. Ще хочемо відвідать Братський монастир. А завтра вже додому...

— Дозвольте вас супроводжувати, — схопився, як потопаючий за соломинку.

— Прошу! Ми будемо вам дуже вдячні.

На виході біля воріт на них чекала Марія Павлівна, а чи Одарка Гнатівна, з двома онуками, й уся ватага рушила на прощу в Братський монастир. Спочатку йшли юрбою, купно, потім малі рвонули клусом, за ними — бабця з матір'ю, вгамовуючи тих пострибунчиків, і геть позаду, раді такій нагоді, брели Тарас із дівчиною. Точніше, він був радий. А що було на мислі в неї, ніхто не знав. Віч-на-віч з милою він раптом зовсім зніяковів, не смів спитати навіть, як звуть її. Це ж треба, щоб він забув! А може, вона йому, знайомлячись, і не сказала свого імення?.. Бридко було самому бачити чи відчувати себе таким макухою, а що вже їй... Зиркнув краєчком ока й зустрів її сполоханий, цікавий погляд.

— А де ви вчилися так малювати, у маляра? — спитала раптом дівчина.

— У Петербурзі, — радо сказав Тарас і мов прийшов до тями. — А маляри не бачили у мене жодних здібностей. Один, узявши руку, по ній прорік, що я не здатний навіть до шевства, бондарства та будь-якого ремесла!

— І ви йому повірили?

— Як бачите, псую папір і досі.

— Я теж сама роблю малюнки для рушників та сорочок... — призналась тихо дівчина і зашарілася, чим стала ще милішою.

На спуску з саду вже на Поділ, коли Тарас розказував, як в Академії вони умкнули гусака, щоб змалювати з нього розкішні крила янголові, назустріч виринув із чагарів Чужбинський. Вклонившись, він зійшов із стежки, щоб дати їм дорогу.

— Куди це ти прямуєш? — спитав Тарас.

— У Лавру.

— А ми ось з Лаври в Братський.

І розійшлись.

— Мій приятель, — сказав невдовзі дівчині. — Наймаємо одну квартиру...

— Звідки ж ви?

— Моє село аж біля Звенигородки.

— Й велике у вас село?

— Чимале.

— А в нас сільце маленьке, дворів на тридцять, — журно сказала дівчина. — Щоправда, є і поле, й ліс, і луки, й на річці млин...

Тарас уже зібрався сказати щось колюче, як вгледів матір дівчини. Вона сама стояла під бузиною; вуаль була опущена, мов забороло...

— Здається, ви казали, що ви Шевченко? — мовила, коли вони наблизилися.

— Казав. А що?

— "Кобзар" — це ваша книжка? І "Гайдамаки"?

— Грішний, — всміхнувся їй.

— Сам бог послав нам, доню, Марію Павлівну, — взяла за руку дівчину.

— Таж, мамо...

— Ти забула, що вже заручена? — спитала жорстко.

— Мамо!..

— Я ж не якийсь там... В мене серйозні, мамо, наміри...

Не обізвалась більше. Пішла униз і доньку, немов козу, теж потягла з собою.

Побіг слідом. Спинився... З гущавини ще раз почулось: , "Мамо!.." — і все затихло... Вечір, — мов десь чекав нагоди, — наліг ураз, наповнив пречисту чашу світу густим, мов дьоготь, мороком...

Сів на траву й сховав лице в долоні...

...Час добре гоїть рани; душевні теж. Та ще коли є мила серцю праця і молоді стрімкі літа!..

Минало красне літо, а до мети наблизилися, вважай, лише на комариний ніс. Малюнки, начерки й розкопування могили Переп'ятихи, звичайно, речі потрібні вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятім панськім полі й спливають болем, кров'ю під канчуками!..

Сидів, трудився в затишку свого кутка біля Козиного болота, а совість тихо скімлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще торкнеться пензлем у двох чи трьох місцях — і хоч на виставку... Костьол на чільнім місці в Києві!.. У місті, з якого, власне, пішла по всіх князівствах руських не католицька, а православна віра... Цей божий храм — як символ гніту... Вибудуваний не так давно... Виходить, що і досі католицизм... А-а, ну його!.. Учора біля фонтана, що на Подолі, він слухав співи двох кобзарів. Сліпі, старі, убогі, а попросив, і втнули пісню про козака Нечая!

Ой з-за гори високої,

З-під Чорного гаю,

Ой крикнули козаченьки:

"Утікай, Нечаю!"

Які були колись пісні!.. Це ж скільки музик, поетів вилили у них свої печалі, радощі й пішли з життя, не залишивши людям своїх імен!.. Він теж, напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в світ... Умер би, а пісня собі жила б... Воскресни зараз усі творці пісень на Україні, розвинь свої обдарування — яка була б література, скільки було б імен!.. Десятки, сотні, тисячі!.. Нема, пропали, згасли, мов зорі в серпні... Певно ж, були між ними й генії, такі, як автор "Слова о полку Ігоревім"...

В кімнату шаснув вітер, гойднув фіранки, скинув якийсь папір зі столу... Ті кобзарі допомогли йому згадати ще одну козацьку пісню. Як воно?.. Ага, отак...

Віє вітер, віє буйний,

Дуби нагинає,

Сидить козак на могилі

Та й вітра питає...

В кількох словах — готова тобі картина! Експресія, глибінь і думка... Мабуть, творець її мав також хист художника...

Знадвору вкупі з вітром влетіла інша пісня, немовби хтось озвався на спів його, на збурений козацький степ...

Ой у лузі криниченька,

Орли воду п'ють...

Поклавши пензля, вибіг на тиху, сонну вулицю. Співали десь через дорогу, в захованій в садку хатині. Рушив на той приємний голос і незабаром вгледів того співця. Сидів на ганку, сперши на руку голову й заплющивши в задумі очі. Русявий чуб звисав на юне його чоло...

Коли замовк, Тарас кахикнув і привітався, знявши бриля, що хтозна-як потрапив йому на голову.

— А-а, добрий вечір, — озвався хлопець по-українському.

— Хто? Брат чи ворог? — спитав Тарас, подаючи правицю.

— Брат. Хоч і поляк...

— Шевченко, — назвав себе.

— Той самий, автор "Кобзаря"?

— Та він же, він... — всміхнувся.

— А я студент університету. Чи я назвався? Ні? Юліан. А прізвище моє Бєліна-Кенджицький.

— Виходить, маю сьогодні "польський" день, — сказав Тарас. — То малював отой костьол, що на горі, то думав про нас і вас, а тут ще бог мені послав і пана Юліана, який співає наших-таки пісень...

— Я виріс між українцями і мову вашу знаю незгірш своєї.

— Отже, не ворог — брат! — обняв Тарас студента.

— Нема за що ворогувати, — промовив той.

— Побільше б нам таких поляків!

— Кому це — нам?

— Та є тут... Звідки родом?

— З Немирова... Дозвольте вас пригостити чаєм?

— Це можна, добре діло.

— Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку...

— Чого нема, того нема. Замінимо його піснями!

— І віршами.

— Прекрасно. Буде в нас чай із віршами!

Невдовзі вони уже сиділи один навпроти одного й пили гарячий, пахучий трунок. Вечір був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесіда. Здавалося, зустрілись давні, сердечні друзі...

— Так би нам споконвіку, брате, — сказав Тарас.