Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Виходить, що й пан Гулак... А виду не подавав!..

— Беріть ось мед, ось тістечка,— припрошувала люб'язно пані Костомарова.

Розмова раптом згасла. Тарас пив чай, розказував смішні билиці, яких наслухався під час мандрівок по Україні. Невдовзі встав, подякував і, пригадавши ніби якесь нагальне діло, пішов мерщій додому, у свій трактир із номерами.

За кілька днів нагрянув сам. Із зошитом іще ніде не надрукованих своїх поем та віршів.

Матуся кудись пішла, й Микола його прийняв під вишнями, які цвіли в садочку побіля двору. Гула бджола, ласкаво гріло сонце, й співало птаство...

— Господи, яка краса!.. — сказав Микола, мружачи щасливо очі. — Жити б, людей любити б...

— З раю зробили пекло, — хмуро сказав Тарас. — Оце б поїхать знову в своє село, й не можу, боюсь, що серце уже не витримає...

— Погано там?

— Галера, полон турецький... Доки ж це все триватиме?

— Ніхто того не знає...

— А треба знати, брате, хтось мусить знати!

— Може, один господь...

— Залиш його у спокої. Він нас давно не чує, давно забув.

— То тільки так здається...

— Самі щось маєм думати!

— Коли б гуртом, усім слов'янським миром... — сказав не скоро Костомаров. — З'єднати б усіх слов'ян...

— Для чого?

— Для братства й волі...

— Скинути б під три чорти царів, панів та підпанків! Щоб тільки воля, рівність і щастя всім!

— Тихіше!..

— А-а, кат би взяв цю тишу! — рубнув об стіл ребром долоні. Проте понизив голос: — Набридло жити пошепки... Так ніби ти не вдома, а в підсусідках...

— Як кажуть, мовчи глуха — менше гріха.

— Або отак:

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!..

— Це ж звідкіля? Щось я не чув такого.

— З мого "Кавказу", — вийняв з кишені зошита. — У мене тут новеньке, таке, що панству й цензорам, як хрін у ніс!..

— "Ян Гус" також?

— Поему цю назвав я "Єретиком"... — гортаючи, сказав Тарас. — Ось слухай...

Щоб усі слав'яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками

Отакими, як Констанцький

Єретик великий!

Мир мирові подарують

І славу вовіки!

— Тарасе, братику, так ти ж немов заглянув мені у душу! — схопився з лавки Костомаров. — Ти висловив мої думки!.. Давно ти це написав?

— Ще восени, Миколо, у Переяславі.

— Ні, тут без бога не обійшлося... Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так само думали і говорили...

— То просто час такий настав, Миколо, — сказав Тарас. — Наш гнів шукає виходу.

— І все в одному напрямку!

— Та ні... Слов'янська єдність лише один із засобів, а не мета...

— Тобі Гулак нічого не говорив? — не слухав його Микола.

— Ні. Ми не бачилися від того дня.

— То я скажу, — нервово зняв окуляри. — Ми хочемо, щоб ти також був з нами... у Товаристві святих Кирила і Мефодія!..

Тарас зітхнув полегшено. Воно таки існує, це Товариство! Є люди й тут, у Києві, яким уже несила терпіти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить про їхні дні прийдешні й подасть народу волю, як подають старцям окраєць хліба!

— Згоден до нас пристати?

— Можна... — зиркнув на трохи зляканого Миколу й пожартував: — Якщо звелиш подати чаю з ромом.

Той розгубився.

— Чаю? До чого тут, Тарасе, чай?

— Ну... можна й ром без чаю...

Микола сів.

— Не віриш, що ми створили Братство? — спитав невдовзі.

— Вірю.

— Тоді чому ж ти...

— Хочеш, щоб я ридав від щастя чи бив себе у груди й кричав "ура"?

— Принаймні...

— Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув з вами зустрічі.

— Ти знав про наше Товариство? Давно? Від кого? — вражено спитав Микола.

— Можеш не хвилюватися. З надійних вуст.

— Хтось розповів... Без відома... Не поспитавши дозволу! — терзався й далі Костомаров. — Це може зле скінчитися...

— Не потерпай! — махнув Тарас рукою. — Страх нас скував міцніше од всіх кайданів. До біса страх! Ми ж козаки.

— Ну, добре... — всміхнувся криво Костомаров.

— Сиди і слухай.

— Що ж ти мені читатимеш, "Єретика"?

— Ні. "Сон", комедію. Написану ще в Петербурзі...

Микола сів зручніше, примружив гарні очі — в пухнастих довгих віях — і мовив тихо:

— Слухаю...

Від перших же рядків поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись вії, очі зробились круглі.

— Господи!..

— Не заважай!

...А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. "Нехай, — каже, —

Може, так і треба".

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! Немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі —

І царята, і старчата —

Адамові діти...

— В тобі сидить, Тарасе, чи бог, чи сам люципер... — сховав лице в долонях Костомаров.

— Ти слухай, слухай, братику!

Читав і сам проймався страшною силою її рядків. Чи то на нього діяв так Костомаров, який сидів і слухав, закам'янівши, чи він збагнув на відстані двох довгих літ і те, чого раніше не помічав у цій своїй поемі. Місцями аж не вірилося, що сам писав, що це його творіння, його дитя. Це суд, це вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти, Миколо-брате, злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство...

Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля... Дзвенів невтомний бджолиний гул... Зривався часом вітер, і білий цвіт спадав на стіл, на землю...

— Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди ніхто не міг, не смів ввійти, — сказав, нарешті, Костомаров. — Це страшно й солодко... І небезпечно!

— Знаю...

—Ти не образишся на нас за те, коли ми всі — не дай бог чогось поганого! — казатимемо, що ти не був у Братстві, "не состоял"?

— Байдуже...

— Бережених бог береже!..

— А де ж твій чай? — нахмурився. — Ти ж обіцяв.

Микола притьмом метнувсь до хати по самовар. Аж з вишні сипнуло цвітом...

...Ні, він не міг сидіти дома й ждати! Чужбинський ще раненько кудись подався, взявши з собою й Сажина, — вони жили тепер утрьох неподалік Козиного болота, — й залишив його самого. Коли б таки самого, то він знайшов би діло, а то ж удвох з прочаночкою, з якою стрівся вчора в Печорській лаврі. Та вже якби із нею, то б він не нудив світом, а щебетав би, вився довкола милої, а то ж із серцем тільки, в якому та пташина змостила собі гніздечко!.. Звідки воно найшло на нього і де взялося?.. Любо сидів собі, дивився на задніпровську велично-вічну далеч, розмислював про рідний край, і раптом ніби янгол торкнувсь крилом його душі, промовивши її вустами: "Мамо!.."

Вийшов, немов сновида, з хати й побрів нагору, в інший від Лаври бік. Боявся, що прибіжить дочасно й півдня сидітиме біля трактиру, в якому вона жила. Негарна, непоказна, а вся якась, неначе... Якась така... Не міг сказати, визначити, чим прихилила його до себе дівчина... Тим дивно ніжним "мамо!", чи поглядом, в якому стільки було тепла, чи усмішкою, що, ніби зайчик сонячний, весь час блукала в її вустах... Пішов слідом, не сміючи озватись словом, стрітися з її небеським зором... А потім ждав у парку, й таки діждався, і познайомився, і змалював для них пейзаж, який сьогодні має вручити їм, бо дівчина ходила тільки з матір'ю... Забув, як звати дівчину!.. Чи й не спитав... Йому було достатньо того, що знав. Ні в кого нема такого голосу! По ньому він впізнає її між сотень... "Мамо!.." Хорал, пеан, симфонія!.. Він міг би зараз, тут же, намалювати її портрет — так чітко закарбувалися у серці, в пам'яті прості й чарівні риси її лиця... Ішов уздовж старого валу й перед собою весь час виразно бачив її... Аж дивно — матері не пам'ятав, хоча вона не відпускала доньки ані на крок!.. Такого з ним ще не траплялося. Мав добру пам'ять. Чіпко тримав усе побачене й міг уявити його собі за місяць, рік, а тут іще й доби немає, як він востаннє бачив лице тієї жінки...

Крізь Золоті (убогі вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вів через пустир у бік університету та Василькова, куди він мав у скорім часі їхати розкопувати якусь могилу. Сонце вже піднялось високо й добряче гріло. Славно, що не забув надіти свого бриля. Волосся, хоч відросло, було рідке і немічне, зовсім не те, яке він мав півроку тому, доки не захворів. Це б зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть, хитруєш, хочеш бочком, бочком — і на Печерськ, до Лаври?.. Та ні, я так... Всміхнулася йому прозорим усміхом... У сонці вся, у білім цвіті вишень!..

— Здоров, Григоровичу! Куди грядеш? — зіткнувся з ним Микола Костомаров. Незвично жвавий, збуджений.

— А ти де був? — спитав Тарас.

— На власній пробній лекції в університеті.

— І як?

— Чудово! Вітали всі, плескали мені в долоні.

— Ти молодець! — обняв Тарас товариша. — Професор... Пан професор! — штрикнув під бік рукою. — Заткни усіх за пояс, щоб знали наших!.. Тільки ж дивись мені! — нахмурився. — Якщо твої студенти не будуть знати матері й своєї мови...

— Можеш не турбуватися.

— Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок...

— Прощаю!

— Треба ж, брате, комусь читати мої книжки, — всміхнувся.

— А знаєш ти, що в Києві поляки й навіть великороси взялись вивчати мову, аби тебе читати в оригіналі? Студенти — то ті всуціль...

— Це добра, Миколо, вість, — сказав Тарас, схвильований його словами, хоча вже чув про те раніше, від Афанасьєва-Чужбинського. — А то: "Нема такої мови і не було!.."

— Тепер ніхто не скаже, бо є Тарас Шевченко!

Відчув, як щоки йому взялися палом, а десь під самим серцем поповз щемливий холод.

— Ат хай їм грець! — всміхнувся. Збив набакир свого бриля. — Гульнути б! Жаль, не можна...

— Чому?

— Є пильне діло...

Вони пішли у бік Старого міста, й Тарас завів одну з пісень, почутих ним і вивчених серед нещасних, які жили в убогих брудних Хрестах:

Ой у Києві на риночку

П'ють козаки горілочку;

Ой п'ють вони, гуляють,

На шинкарку гукають...

Співаючи, він бачив краєм ока, як Костомарова беруть чорти, як ніяково той усміхається зустрічній публіці (мовляв, не він, а цей дивак горланить на ціле місто), і ладен був пуститися іще й навприсядки.

— Тарасе, люди ж!.. Що вони тепер про нас подумають...

— Де люди, де? — спинився на мить Тарас. — Це все пани та підпанки!..

Який тепер світ настав,

Що брат сестри не впізнав!

"Ходім, сестро, горою,

Розсіємось травою,

Ходім, сестро, степами,

Розсіємось цвітами!.."

Ввійшли за вал у місто, і Костомаров не знав, куди подітися.

— Прошу тебе, не треба, угомонись... — просив тремтячим голосом.

— Коли-то ще вони почують путящу пісню! — гукнув Тарас. І пожалів товариша — не став співати далі.