Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад «Обринських». Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.

- Несторе! - кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.

- Тут, хлопче, я тут! - кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.

- Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки? - спитав я.

- Ні, - відповів він, усміхаючися. - Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.

- Це правда. В моєї матері сьогодні якась «кава», бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи є тепер і сестра твоя тут у Маріянів?

- Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.

Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:

- Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з дівчатами.

- Прийду на часок.

- Чи маєш також яке діло до викінчення? - спитав я, усміхнувшись іронічно.

- Ні, - відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти. - Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось, - додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, - вже йдуть наші.

Я відвернувся.

- До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, відходячи.

- До побачення, - відповів він розсіяно.

Півгодини пізніше засйли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своєї слуги й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.

- А де нині панна Обринська? - обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене. - Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так? - обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: - Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?

- Доктор сам попався нечайно до нас, - поспішив я відповісти замість доктора, побачивши нараз краску замішання на обличчі моєї матері.

- Виходячи з дому, я не знав, що буду нині тут. І крім того, Маня постановила сьогодні докінчити якусь книжку, а вечором умовились піти на прохід до В...ки, - обізвався тепер Нестор.

- До В...ки? Чи справді? - кликнула з радістю молода Ірина. - Не взяли б і нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - І сказавши це, молода дівчина поглянула при тих словах на матір, неначе прохаючи о дозвіл прилучитись до обох.

- Прошу, - обізвався Нестор, ввічливо кланяючись.

- Вперед мусить панна Обринська появитися тут між нами, - заявив нараз добродій Маріян. - Ви ж не маєте нічого проти того, добродійко? - додав, сердечно звертаючись до матері, не маючи найменшого поняття, на який пекучий терен ступив у тій хвилі з цими словами.

- Але, прошу, й овшім! Панна Обринська й так у мене рідкий гість, - відповіла мати, уникаючи мого погляду. Я відчув при її словах, як тепер мені, як перед хвилею їй, обілляла краска замішання чоло.

- Тож ідіть і приведіть нам сестрицю, - домагався старий добродій. - Книжку нехай залишить на завтра. Скажіть, все товариство просить, щоб прийшла. Скажіть, до звичайної гармонії недостає одного звука.

- Але просіть з дуже гарним привітом від нас, - вмішалася тут Наталка тепло, кладучи на слово «дуже» натиск. - Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не відчуває правди й щирості в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама від того терпіти. Така вона, - звернулась до моєї матері, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дівчину. - Часом, - тягнула далі, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, - коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буцім у неї криється на її нігтях, при її розстроєнні блідне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе, - додала виключно до Нестора, - просіть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися між нами, а тоді, я певна, вона кине книжку й прийде.

- Ви гербові, пане докторе? - звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидів мовчки і вдоволявся прислухуванням дівчині.

- Так, - відповів спойійно Нестор. - Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого діда. Батько мій відносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямі також ще жодних кроків, і поки що спить вся ця справа по сьогоднішній день глибоким сном.

- Яка шкода! - обізвалася тут пані Маріян з правдивим жалем. - Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних предків і почу-вати в собі шляхетську кров. Я не кажу, - додала, - щоб з того робити в житті якусь головнішу квестію, [63] ставити те понад інші