Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

запропонувати тобі нічого, що цікавило б тебе. Є певна посада, якої ти домагаєшся. Ти йдеш на різні інтриґи, щоб отримати її. Отримуєш її. А та посада - лише порожній дім. Адже дому, щоб бути в ньому щасливим, не досить бути пишним або зручним чи орнаментованим, не досить оселитися там і вважати його за свій. Передусім тому, що немає нічого, що було б твоїм, бо ти помреш і значення має не те, що він колись належав тобі,- адже внаслідок цього лише сам дім став кращим або занепав,- а те, що ти належав до нього, бо тоді він тебе вів кудись, як-от у випадку дому, що дає притулок династії. Ти радієш не речам, а шляхам, які вони відкривають перед тобою. По-друге, тому, що було б надто легко, якби кожен егоїстичний та похмурий волоцюга міг собі дозволити життя в достатку та веселощах лише завдяки тому, що плекає ілюзію, ніби він принц, походжаючи перед палацам короля. «Ось мій палац»,- казав би він. Але й справжньому господареві палац з усією його пишнотою даної миті не служить. Кожної миті він може перебувати тільки в одній кімнаті. Йому трапилося заплющити очі, або читати, або заглибитись у думки і - в цій самій кімнаті - він уже нічого не бачить. Крім того, інколи, гуляючи в саду, він може обернутися спиною до архітектури. А проте він господар палацу, пишається ним і, можливо, став шляхетним у своєму серці, й містить у собі геть усе аж до тиші забутої зали нарад, аж до мансард і підвалів. Отже, то може бути проста гра уяви жебрака, бо нічого, крім ідеї, не відрізняє його від господаря, він може уявити себе господарем і повагом походжати туди-сюди, наче вбраний у занедбану душу. Але ця гра буде мало ефективна й вдавані почуття поділять гнилизну мрії. На ньому навряд чи позначиться кволий міметизм, який спонукає тебе ховати голову, коли я описую різанину, або тішитися непевним щастям, коли я переповідаю тобі якусь пісню.

Те, що належить до твого тіла, ти приписуєш собі й змінюєш його в себе. Але, якщо ти думаєш, що так само можна діяти й тоді, коли йдеться про дух і серце, ти помиляєшся. Адже твоя радість від свого травлення насправді дуже вбога. Ба більше, ти не можеш перетравити ані палац, ані золотий джбан, ані дружбу свого приятеля. Палац лишиться палацом, а джбан - джбаном. А друзі й далі житимуть своїм життям.

А я лише оператор, що з жебрака, зовні схожого на короля, бо він споглядає палац, або навіть краще, ніж палац,- море, Чумацький Шлях,- проте нічого не вміє здобути для себе з цього похмурого погляду в простір, висновую справжнього короля, дарма що зовні начебто нічого не змінилося. І справді, зовні нічого не змінилося, бо є ті самі пан і жебрак, є ті самі той, хто кохає, і той, хто оплакує втрачене кохання, якщо вони сидять на порозі своєї оселі у вечірньому спокої. Проте один з них, мабуть, той, кому краще ведеться, хто багатший і краще обдарований духом і серцем, піде цього вечора, якщо йому нічого не завадить, і зануриться в море. Отже, щоб із тебе, коли ти один з цих чоловіків, виснувати другого, немає потреби забезпечувати тебе чимсь видимим і матеріальним або змінювати тебе в що завгодно. Досить, щоб я навчив тебе мови, яка дасть тобі змогу побачити в тому, що є навколо тебе і в тобі нове й пекуче для серця обличчя, як буває тоді, коли ти похмуро сидиш над кількома шматками грубого дерева, які безладно валяються на підлозі, натомість коли я прищеплю тобі науку гри в шахи, дерев’яні фіґури на шахівниці осяють тебе сяйвом своєї проблеми.

Ось чому я розглядаю їх у тиші своєї любові, не дорікаючи їм за нудьгу, яка походить не від них, а від їхньої мови, бо знаю, що переможного короля, який дихає вітром пустелі, і жебрака, що п’є з тієї самої крилатої річки, ніщо не розрізняє, крім мови, і я був би несправедливий, якби дорікав жебракові, не вивівши його спершу за межі притаманного йому буття, що йому не властиві почуття переможного короля, який радіє своїй перемозі.

Я даю ключі простору.

 

CLXXXVI

 

 

Ці люди не мають чуття часу. Вони прагнуть збирати квіти, які, проте, не розвинулись, тож квітів немає. Або ж бачать розквіт десь-інде, що не є для них завершенням церемоніалу трояндового куща, а становить, не більше й не менше, ринковий товар. Тож яку насолоду він дасть їм?

Я йду в сад. Він лишає в повітрі борозну корабля, що везе духмяні лимони, або каравану з мандаринами, або острова, який напахчує море й до якого треба добутися.

Я отримав не запаси, а обіцянку. Вона йшла з саду, немов із колонії, яку треба завоювати, або від дружини, якою ще не володів і яка подається в твоїх руках. Сад відкрився мені. Там, за невисоким муром, батьківщина мандаринів та лимонів, і там відбудеться моя прогулянка. Проте ніщо не має постійно ані запаху лимонів, ані запаху мандаринів, ані усмішки. Для мене, бо я знаю, все має своє значення. Я чекаю миті саду або дружини.

Ті люди не вміють чекати й не зрозуміють жодного вірша, бо час, що поновлює бажання, одягає квітку або наливає зрілим соком плоди, для них ворог. Вони прагнуть отримати насолоду від речей, тоді як її можна отримати лише від шляху, що пролягає через речі. Я йду, я йду, я йду. Дійшовши до саду, що є батьківщиною запахів, я сідаю на лаву. Я дивлюся. Є листки, що злітають, і квіти, що в’януть. Я відчуваю все, що вмирає і складається по-новому. Я не відчуваю скорботи. Я бадьорий, мов у відкритому морі. Це не терпіння, бо ж не йдеться про мету, насолода полягає в самій ході. Ми йдемо, мій сад і я, від квітів до плодів. А через плоди - до насіння. А через насіння - до квітів наступного року. Я не помиляюся щодо речей. Вони завжди є предметами культу. Я доторкаюся до інструментів церемоніалу і бачу, що вони кольору молитви. А ті, хто нехтує час, впираються. Навіть дитина стає для них річчю, якої вони не розуміють у її досконалості (бо дитина - це шлях Бога,