Фолько Квілічі - Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі

Невідомі нам риби або, у всякому разі, не такі, яких ми зустрічали далі на південь. А от барракуд та «ангелів» зовсім не видно. Важко повірити, що кілька сот кілометрів так різко змінюють фауну… Стривайте! А акули?

Я вже настільки звик до акул, що трохи не забув-про них. Ось вони штук п'ять-шість зовсім близько, а трохи далі їх ще більше. Темні лискучі тіла, які і на півночі зберігають видовжену форму, чудово видно в «алмазній» воді. Так, Зебергед заслуговує називатись островом алмазів та смарагдів, завдяки своїм чистим алмазно-прозорим водам.

І справді, гранованим алмазом виблискує товща води, коли я дивлюсь угору з дна грота, куди щойно спустився. Цей грот, до якого мене підвів Букер, тягнеться по стіні бар'єра вертикальною щілиною.

Пливу в глибокій темряві, витягнувши вперед руки, щоб не налетіти головою, на яку-небудь перешкоду. З кожним метром прохід вужчає. Хоч я і намагаюся не думати про страховиська, які можуть зустріти мене з пітьмі (спадщина, що залишилася від захоплення пригодницькими романами в юнацькі роки), та серце все ж таки б'ється трохи частіше, ніж треба. Букер жде біля входу. Ми домовились, що він чекатиме, поки я спущуся аж на дно грота, а потім попливе до мене: тоді я зніму його. Нарешті торкаюсь рукою до скелі і обертаюся. Метрів за дванадцять од мене серед абсолютної темряви в'юниться блискуча смужка — вхід у грот. Вона така несподівана на суцільно чорному тлі і так яскраво вилискує, що мимоволі сприймаєш її, ніби дорогоцінний алмаз незвичайної форми, який лежить на чорній оксамитовій подушечці.

Яскраву смугу перетинає тінь. Це Букер. Срібні разки повітряних бульбашок вилітають з його респіратора. Він наближається, занурюючись у темряву. А згори ллється гостре проміння сонця і окреслює силует людини, обводячи його сяйвом.

Не відриваючись від візира, знімаю цю чудову сцену і потім некваплячись випливаю з грота. Те, що я спостерігав зараз, робить найсильніший вплив на мої естетичні почуття, такої насолоди ще не дарувало мені морське дно.

Моя подорож з кінокамерою вздовж бар'єра триває. Майже торкаючись грунту, минаю широке поле кропивних коралів. Піднімаюсь метрів на двадцять і зупиняюсь там, де стіна вертикально йде вгору. Сонце ще не в зеніті, від стіни падає тінь, я ховаюсь у ній: може, пощастить зняти акулу, яка з'явиться поблизу.

А ось і вона. Видовисько надзвичайне. Акула на дні, за двадцять метрів від мене й за тридцять від поверхні. Вода така прозора, що я чудово ^бачу не тільки саму хижачку, але й тінь її на піску.

ДЖОРДЖО Б'Є АКУЛУ ГОЛОВОЮ В ЧЕРЕВО

Епілогом до нашого перебування у водах Зебергеду була пригода Джорджо з ще одною акулою, яка з'явилася через хвилину.

Ми знімаємо сцену за участю Вайлаті та Цекки, а в цей час біля нас нишпорить акула. Глибина — метрів двадцять. Закінчивши «планову» зйомку двох водолазів, шукаю очима акулу: якось незручно ображати її.

Боже милосердний!

Акула торпедою летить прямо на Джорджо. А мій товариш, схилившись і не відриваючись од свого «Роллейфлекса», фотографує щось. Хижачка, здається, настроєна не агресивно, вона пливе трохи вище Джорджо, поступово зменшуючи швидкість. Мабуть, її просто непокоїть цікавість, але на відстані трьох з половиною метрів сцена здається похмурою до краю. Не зовсім приємно дивитися, як акула наближається до людини.

Події розгортаються блискавично. Тінь акули зненацька накриває Джорджо, він здригається і, второпавши, що «якась бестія» пре на нього ззаду, стрибає вгору, рвучко обертається і… головою б'є акулу в черево! Хижачка лякається до смерті й зникає. Акулу «буцнула» і примусила втекти маленька беззахисна людина-амфібія!

Спантеличений Джорджо дивиться на мене, не вірячи власним очам.

Тут, під водою, розмовляти не можна, та воно й краще — все одно для таких подій не підбереш слів. Ми користуємося мовою Шостого континенту — знизуємо плечима і розводимо руками: краще «висловитися», мабуть, і не можна.

ВЧЕНІ МУЖІ

Від Зебергеду до Кусейра один день та одна ніч ходу. Цього разу моя вахта на капітанському містку припадає між дванадцятою та четвертою годиною ночі. Чому це вночі так повільно минає час? Щоб не закуняти, пригадую всі подробиці спуску біля Зебергеду.

— Котра година? — питає Джіджі, несподівано з'являючись поруч мене.

— Скоро третя.

— Ще ціла година!

Джіджі несе вахту біля машини і на хвилинку вискочив на палубу. Він теж бореться зі сном.

Щось балакаємо, аби прогаяти час, а «Форміка» торохкотить мотором і суне по Червоному морю, залишаючи лискучий слід — фосфоруючу стрічку, яку розмотує під водою гвинт.

— Ось і кінець, друже мій Джіджі!

— Ти задоволений роботою?

— Надзвичайно! А ти?

— Вчора ми разом з Баск'єрі, приблизно впорядковуючи матеріал, зробили деякі підсумки…

— Ну й як?

Джіджі в загальних рисах розповідає про перші підсумки. Картина, звичайно, далеко не точна. За його словами, вивчення та аналіз матеріалів, що містяться в цинкових ваннах, потребує щонайменше двох років праці спеціалістів і не тільки італійських.

До тих численних експонатів, які зібрала наукова група, треба приплюсувати найважливіше: результати безпосередніх спостережень за життям морських істот — від загальновідомих до маловідомих, від маленьких до найбільших. Найцінніше в цих спостереженнях те, що вони проводилися під водою, в природних для морських організмів умовах.

Найцікавішими матеріалами я вже поділився з читачами в попередніх розділах, а зараз наведу кілька цифр.

У трюмі стоїть сорок одна цинкова ванна, наповнена вщерть найрізноманітнішими експонатами. В розчині формаліну лежить близько трьохсот видів