Ігор Дмитрович Скорін - Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін

стислося серце. Пригадалося, як кілька днів тому, повертаючись до управління, на Піщаній вулиці, коло самого лісу, помітив на дорозі кількох хлопців. Вони йшли гуртом і щось за собою тягли. Коли хлопці наблизилися, Дорохов побачив, що вони везуть санки з акуратно перев'язаними мотузкою ялинками. Найстаршому з хлопчаків на вигляд було років десять. Розмахуючи руками, він збуджено про щось розповідав меншим дітлахам. Несподівано вся компанія зупинилася біля Олександра. Маленьке кирпате хлоп'ятко в тілогрійці, в лосячих унтах, з сокирою за поясом виступило наперед.

— Ми ось сперечаємось усі з Кешкою, — показав він на свого ватажка. — Скажи нам, дядечку, може до різдва війна скінчитися? Кешка каже, вдарять морози — і фашисти поколіють од холоду.

— Правильно міркує ваш Кешка, — вирішив підіграти дітлахам Дорохов. — Дід Мороз, кажуть, уже заробив медаль «За доблесть». Він я-ак навалився на фриців, я-ак дав їм сибірського холодку ковтнути, так вони одразу й драпонули від Москви, аж п'яти замиготіли. Куди ж ви стільки ялинок везете? Продавати?

— Навіщо продавати? — здивувався Кешка. — По ялинки ще й завтра доведеться їхати. Не тільки собі, а для всіх. У нашому будинку тридцять шість квартир, а батьки лиш ось у Севки, — Кешка показав на худенького хлопчика, який знизу вгору пильно розглядав Дорохова, — та в Танюхи з Кланькою зосталися. От ми всім по ялинці й привеземо. А замість подарунків хай Дід Мороз фрицам ще снігу та віхоли підкине.

Попрощавшись з хлоп'ятами, Сашко вже одміряв з півсотні кроків, коли його раптом наздогнав Кешка.

— Дядьку, а у вас є ялинка? — запитав він, переводячи дух.

— Ні, друже, нема. Ніколи по ту ялинку, — признався Дорохов.

— Тоді зачекайте. Ми вам маленьку дамо. — Кешка збігав і притяг пухнасту ялиночку.

Дорохов хотів запитати бригадира, чому підлітки сплять прямо тут, у цеху, але передумав.

— Ходімо звідси, — сердито запропонував він заступникові директора. — Не буду я вашої крадіжки розкривати. Чорт з ним, з буфетом. Цим хлопчакам у школі б учитися та гратися біля ялинки. Ти керівник великого заводу, подумав би разом з директором, як хлопцям у новорічне свято виділити по шматку хліба з цукром… Тоді в буфет напевно ніхто й не поліз би. А що у вас у клубі вчора було? Нічого? Ялинку дітлахам організували б… Між іншим, ще й зараз не пізно.

Наче перевернулося щось у душі в Олександра після новорічного чергування.

І потім ще довго перед очима поставали цехи заводу, хлопчаки на ящиках, в гуркоті верстатів і скреготі металу…

Цей день розпочався звичайною ранковою п'ятихвилинкою. Зібрався увесь наявний склад відділення обговорити план проведення операції на базарі.

Говорили голосно, сперечалися, і Олександр не одразу звернув увагу на те, що прочинилися двері. Помітив — зірвався з місця.

— Батьку! Та як же ти? Заходь!

Сашкові захотілося, як маленькому, кинутися батькові на шию, і тільки в останню мить він стримався. Збентежено оглянув підлеглих. Крутов рушив до дверей перший, а за ним решта.

— Ми тоді трохи пізніше, Олександре Дмитровичу, зайдемо, самі обговоримо — і до вас…

Сашко довго вдивлявся в рідне обличчя. Як батько змінився! На скронях сивизна, щоки запали.

— Ну як ти тут, синку? Я до тебе ненадовго. Ось покурю та на тебе подивлюся…

Батько розстебнув кожуха, дістав з нагрудної кишені гімнастерки портсигар, і Сашко побачив, як поряд з орденом Червоного Прапора блиснула сріблом медаль, одержана за Халхин-Гол. Дорохов-старший кілька разів глибоко затягнувся.

— Піди, Сашко, відпросися в начальства і забирай на вокзалі матір. Привіз я її до тебе, не спитавшись. Розумієш, ніколи було листи писати. Позавчора прийшов наказ нашому полкові на захід. Мене відправили до вас по нову техніку, ось і взяв її з собою. Матір знайдеш у військовому залі, сидить там на своїх клумаках. Тож іди. А я не маю часу. Може статися, і не побачимося… — батько помовчав, — до перемоги. Не журися, не вішай носа, козаче. Ще погуляємо. — Він невесело всміхнувся. — Мене не проводжай, не люблю. Іди, вона, мабуть, всі очі видивила. Бережи її, синку.

Це була їхня остання зустріч.

КОЗУБЕЦЬ РВЕТЬСЯ НА ФРОНТ

Весна тисяча дев'ятсот сорок другого року випала похмура, дощова.

Дорохов з матір'ю займав кімнату в комунальній квартирі на верхньому поверсі триповерхового будинку. Звичайно він повертався пізно, останнім із мешканців, коли вхідні двері вже замикали на ніч. З площадки сходів ще один марш вів на горище, куди двері були зачинені. В цьому закутку було завжди темно, та й увесь під'їзд ледве освітлювався тьмяною, на шістнадцять свічок, лампочкою, яку опівночі обов'язково хтось гасив. Ліхтарика він не брав з собою, оскільки беріг батарейки. Ось і тепер у темряві пласким ключем він намагався попасти у вузьку щілину замка.

Біля горішніх дверей почулося шарудіння, і хтось тихо, невпевнено спитав:

— Це ви, Дорохов?

Голос був спокійний і навіть видався знайомим, проте Сашко не міг згадати, де й коли він його чув.

— Коли прийшов, то чого ж ти там стоїш, іди сюди. Ти сам?

— Сам я, Олександре, сам. Ось подивися! Було чути, як «гість» черкнув сірником, зламав один, другий, вилаявся.

— Розумієш, я спочатку на горищі сидів, а там протяг і холоднеча. Коли світло погасили, сюди перебрався, але відігрітися ніяк не можу.

— Як же ти на горище потрапив? Там же замок, — здивувався Сашко.

— Ха! Замок!

Нарешті сірник спалахнув і висвітлив худу постать чоловіка в чоботях і шинелі, з рукою на перев'язі. Білий бинт виднівся й з-під шапки. Сірник розгорівся, і «гість» підняв його над головою, освітлюючи всього себе, мабуть, для того, щоб Дорохов переконався, що нема у нього зброї.

— То що, так і будемо через сходи говорити? — запитав Сашко. — Іди сюди, давай знайомитися.

— Ми з тобою, Олександре, давно знайомі, тільки ти мене