Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

— Тому, — виснував Стас, — не поспішатимемо. Спочатку перепочинемо, підкріпимося… — Він дістав з кишені плоский пакет, надірвав упаковку. — Пригощайтеся. Наразі сухим пайком. Але вечеряти точно будемо на базі. Через півгодини трипалий — наш.

Якийсь час вони мовчки хрумтіли галетами, відтак Грауфф несподівано запитав:

— Скажіть, Стасе, а ви певні, що ми повинні вбити трипалого?

Стас відгукнувся поспішно, навіть надто поспішно, неначе давно вже обдумував відповідь:

— Звісно, Грауффе. Цей звір — убивця. В дикій природі постійно чиняться вбивства, ми розуміємо це розумом, та все ж наші симпатії завжди на боці жертви, а не хижака. Ми воліли б, щоби тварини не вбивали одна одну, але миримося з цим, тому що такі правила їх існування, їхні інстинкти. Ми миримося з цим, тому що в них є хоч і сумний, але сенс. Але ми не можемо пробачати безглузді вбивства…

— Та що ти хочеш сказати, Глене? — обурився Бурлака. — А якщо цей трипалий скажений? А якщо він по заповіднику епідемію розносить?

— Якщо, якщо… — похитав головою Грауфф. — А якщо ні?

— Тобто що значить «ні»? — навіть похлинувся від обурення Бурлака. — По-твоєму, він що, з голоду носиться лісом і всім зустрічним черепи трощить? А може, невідома розумна істота на трипалих копитах здійснює свої естетичні відправлення?

— Зрозумійте мене, Грауффе, — сказав Стас. — Я, як еколог, не маю права безсторонньо спостерігати, коли хтось винищує все живе на своєму шляху. Я відряджений сюди не спостерігачем, мій обов’язок — охороняти навколишнє середовище, захищати природу Анторга.

— Від кого, Стасе? Від людини? Чи й від тих, про кого ви анінайменшої гадки не маєте?

— Від усього, що їй чуже. Скрізь у Всесвіті безглузде руйнування чуже живій природі.

— Вовків на Землі теж у свій час вважали руйнівниками. І вбивали, і розводили, і знову вбивали, і знову розводили…

— Не перекручуйте, Грауффе. У той час на Землі чинилося багато помилок. Вовк убиває, щоб з’їсти.

— А для чого вбиває трипалий, вам незрозуміло, і тому ви оголошуєте його чужим елементом і засуджуєте на смерть. Хто дав вам право судити незрозуміле?

— Людина достатньо розумна, щоб уявляти, що на користь тваринному світові, а що явно на шкоду. Тим більше на такій планеті, як Анторг, де можна проводити певні аналогії з Землею…

— Але ви ж самі стверджували, що аналогії суто зовнішні.

— Та все ж схожість є. Достатня, принаймні, для того, щоби втрутитися, коли тваринам загрожує загибель, і врятувати їх.

— Якщо на той час залишиться у що втручатися, — не втримавшись, доточив Бурлака. — Не нова позиція, Глене: дивитися, як коїться зло, і не протидіяти.

Запала мовчанка. Сидячи на землі, Стас почав затягувати шнурівки на черевиках. Грауфф видивився на стволі своєї рушниці мікроскопічну плямку й почав стурбовано відтирати її рукавом.

— Уявляєте, Стасе, і з цим чоловіком я вже тридцять років ходжу на полювання, — намагаючись розрядити атмосферу, жартівливо поскаржився Бурлака. — Іноді важко повірити, що він — потомствений мисливець…

— Так, я мисливець, — відгукнувся Грауфф. Голос його знову зазвучав різко. — І лікар, якщо ти пам’ятаєш. А тому поважаю і життя, і смерть. З тієї ж причини під смертним вироком, який ви винесли трипалому, не підписуюся. Не хвилюйся, Вікторе, — попередив він уже ладне зірватися з губ Бурлаки питання, — я піду з вами. І якщо побачу першим, уб’ю його…

— Тихо! — Стас застережливо підняв руку з розкритою долонею і прислухався.

Попереду, метрів за сто від них, ледь чутно хруснула гілка. Через декілька секунд тріск повторився, цього разу трохи лівіше і ближче. Очевидно, крізь кущі пробиралася якась дрібна тварина. Стас уже збирався сказати мисливцям, що це не той, кого вони шукають, аж раптом тварина побігла швидше: похрускування гілок злилося в безперервний тріск.

— За ним хтось женеться, — шепнув Бурлака.

Тепер у тріску чагарнику, окрім легкої, ковзаючої ходи невеликого звірка, виразно розрізнявся і чийсь важкий швидкий тупіт, немов кінь клусом скакав через ліс.

— Трипалий! — видихнув Бурлака і кинувся навперейми біжучим тваринам, не чекаючи команди еколога.

Бурлака біг точно навперейми, і звірі обов’язково вийшли б на нього, якби рухалися по прямій. Але, трохи не доходячи до того місця, де очікував їх мисливець, вони скрутили й пішли управо.

Бурлака чортихнувся, опустив двостволку і вийшов з-за дерева. Тріск ламаних кущів, уривчасте повискування смертельно наляканого звірка тепер переміщувалися від нього все далі і вбік. Схоже, звалити трипалого випаде не йому…

Бурлака подумав, чи не повернутися до товаришів, і раптом насторожився, прислухався. Шум біжучих тварин більше не віддалявся від нього, а, схоже, навіть наблизився. Так, сумнівів немає, вони знову йдуть у його бік! Але в такому разі трипалий ганяє здобич по колу. Звичайно ж! Як він лише раніше не зміркував. Весь ранок вони йшли по сліду, і ніхто не звернув уваги, що трипалий рухається колами. Авжеж, робить коло, відтак, коли коло майже замкнуте, починає бігати в ньому, методично знищуючи все живе, затим робить кидок уперед і знову описує коло… Значить, зараз трипалий «обробляє» одне з таких кіл, і, якщо вгадати, де пройде коло, можна стати у трипалого на шляху.

Швидко прикинувши подумки траєкторію дуги, по якій мчали трипалий і його жертва, Бурлака побіг навперейми і зупинився на великій, у формі витягнутого еліпса галявині. Досвід і чуття мисливця підказували йому, що найкраще зупинитися тут.

«Де стати? — подумав він. — У центрі чи на краю?» Шум наближався справа по дузі, і шлях звірів, видно, перетне витягнуту галявину впоперек.

Що ж, вирішив Бурлака, якщо дотримуватися земної аналогії, ставати треба на краю. Він відійшов до вузького дальнього краю галявини, став спиною впритул до кущів. Огляд звідси був оптимальний: ліс проглядався метрів на сто вперед і метрів на двадцять у боки. Щоправда, якщо трипалий вискочить у найвужчому місці, то галявину він перемахне за лічені секунди. І тут уже все залежатиме від майстерності стрільця. Ну та гаразд, головне, щоб трипалий з’явився в