Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Включення до законодавчого акта, що має виражену галузеву належність, правових норм іншої галузевої належності не позбавляє ні останні норми здатності на рівних конкурувати з іншими правовим нормами, у тому числі не виключає визнання таких норм спеціальними і такими, що підлягають переважному застосуванню.

1. Є два аспекти проблеми встановлення законодавчим актом, що має виражену галузеву належність, правових норм іншої галузевої належності. Перший аспект цієї проблеми полягає у текстуальному закріпленні у законодавчих актах однієї галузевої належності правових норм іншої галузевої належності. Така законодавча практика є традиційною, хоч і не дуже поширеною. Так, в Україні при розробці проекту Цивільного кодексу прагнули зберегти «галузеву чистоту» цього Кодексу, тому, зокрема в положеннях про право інтелектуальної власності, що включені до Цивільного кодексу України, практично немає норм адміністративного права. Це сприяло забезпеченню галузевої чистоти Цивільного кодексу, але практично виявилось недоцільним, бо вимагає прийняття і дії окремих законів, які встановлюють адміністративно-правові норми щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. В інший спосіб вирішені ці питання в Росії, до Цивільного кодексу якої були включені положення, якими встановлюються норми адміністративного права щодо реєстрації об’єктів інтелектуальної власності, видачі патентів, свідоцтв тощо.

Традиційно до цивільних кодексів радянської доби включались положення про обов’язок боржника, який припустився цивільно-правового порушення, доводити відсутність своєї вини. Таке право закріплене і в ч. 2 ст. 614 ЦК («відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання»). Але ж правові норми, що розподіляють тягар доказування у цивільному процесі за своїм предметом регулювання, є суто цивільно-процесуальними. Це підтверджується і змістом Цивільного процесуального кодексу, до розділу І якого включена глава, що має заголовок «Докази», в якій, зокрема встановлені правила розподілу обов’язків доказування і подання доказів (ст. 60). Включення до Цивільного кодексу положення, яким встановлюється суто процесуальна правова норма щодо обов’язку боржника доводити відсутність своєї вини, не позбавляє цю правову норму ні здатності конкурувати з іншими правовими нормами при правозастосуванні, ні її цивільно-процесуального характеру.

Викладене стосується і правової норми, що встановлена абзацом другим ч. 1 ст. 218 ЦК («заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків»).

2. В інших випадках у положеннях нормативно-правових актів певної галузевої належності правові норми іншої галузевої належності закріплюються не текстуально, а лише логічно. Такі правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, таким правовим нормам присвячена одна із наступних глав цього видання. Неврахування такого способу закріплення правових норм призводить до неправильного тлумачення або до неможливості задовільного витлумачення численних нормативних положень. Так, ч. 1 ст. 203 ЦК встановлює, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства. Очевидно, такими слід вважати акти законодавства, що встановлюють в основному норми цивільного права, комплексні нормативно-правові акти, що закріплюють, зокрема норми цивільного права, а також будь-які акти законодавства, в яких текстуально або хоч би логічно закріплюються норми цивільного права. У такому разі втрачається будь-який сенс у самому терміні «акти цивільного законодавства», бо норми цивільного права логічно закріплюються і в Господарському, і в Земельному, і в Водному, і навіть у Кримінальному кодексах. Правда, проти визнання Кримінального кодексу актом цивільного законодавства заперечують усі уявлення про систему законодавства, що склались упродовж багатьох десятків років. Проте і ці уявлення потребують перегляду. Як перший крок до цього слід відмовитись від використання терміну «акти законодавства певної галузевої належності», замінивши його терміном «акти законодавства, що встановлюють норми певної галузі права». Невипадково ще раніше з метою встановити коло актів, якими встановлюються податки і збори, законодавець використовував термін «закони про оподаткування» (частина третя ст. 1 раніше чинного Закону «Про систему оподаткування»). Тепер стала зрозумілою невизначеність терміну «закони про оподаткування». Тому в Податковому кодексі використовуються інша термінологія і інші формулювання. Зокрема ч. 7.3 ст. 7 ПК встановлює: «Будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства».

Видається, що міжнародно-правові акти можуть бути використані навіть як методичний матеріал для вивчення проблеми галузевої належності норм, що формулюються в нормативно-правових актах, зокрема — в міжнародно-правових договорах, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України та які в силу цього стали частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Немає будь-якого сумніву у тому, що міжнародні договори України про права людини формулюють правові норми, що встановлюють зобов’язання України перед іншими державами та відповідними міжнародними організаціями. Тобто, ці норми є нормами міжнародного публічного права. Але виникає питання про те, чи регулюються такими міжнародними договорами України відносини між Україною як державою та її громадянами (іншими особами). Відповідь на це запитання з урахуванням ст. 9 Конституції України має бути позитивною. Але треба враховувати наступне.

Якщо для прикладу взяти Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права[156], то слід враховувати, що цим Пактом на кожну державу-учасницю покладається обов’язок не безумовно забезпечувати відповідні права, а тільки «здійснювати в максимальних межах наявних ресурсів заходи з метою забезпечення поступової повної реалізації прав, які визнаються в цьому Пакті, всіма належними способами, включаючи, зокрема прийняття законодавчих заходів» (п. 1 ст. 2). Виходячи із цього, слід визнати, що в названому Пакті встановлюються положення, що належать до міжнародного публічного права. Разом з тим із них випливають правові приписи, що регулюють відносини між людиною (громадянином) та державою Україною. Якщо позивач у суді доведе, що на цей час в Україні є ресурси для реалізації певного соціального, економічного або культурного права, він може вимагати захисту цього права судом. У межах наявних ресурсів держава (Україна) несе відповідні обов’язки перед людиною (громадянином).

Якщо для прикладу взяти Міжнародний пакт про