Пол Стюарт - Вокс

Рук набрав повні груди повітря і роззирнувся. На тому боці знов заяскріли вогні. Флотилія трималася середини річки, де було найглибше. Нікому не усміхалося сісти на мілину. Ген-ген попереду вимальовувалися височенні вежі Багнищанської застави.

Рук відчув, як хтось поклав йому руку на плече. Він обернувся. Ззаду стояв Найвищий Академік Санктафракса.

— Бачу, біля тебе є вільне місце, — озвався він. — Не заперечуватимеш, як я сяду?

Рук знизав плечима.

— То було Алквіксове місце, — пояснив він, — але коли ми вантажилися, він десь щез.

Кулькап сумно похитав головою.

— Оцього я й боявся, Руку, хлопче мій, — зауважив Академік, сідаючи біля хлопця.

— Чого? — запитав Рук.

— Що йому не стане духу покинути улюблену бібліотеку, — просто сказав Кулькап.

— Себто він залишився там, дарма що… — На саму згадку про доброго старого професора очі Рукові защеміли від сліз.

— Так, дарма що незабаром одинадцята година, — відказав Кулькап. — На той час гобліни вже валитимуть у риштаки. А там і сорокухи не забаряться. Дякувати Небові, нам таки пощастило вимкнутися вчасно.

Рук понуро кивнув головою, і обидва звели очі до чимраз похмурішого неба. У мигтючому світлі роїлися та зміїлися хмари.

— Усе в нас вийде, правда? — запитав Рук, повертаючись до найвищого Академіка.

Обабіч них бібліотекарі, скоряючись боцманській команді, з ухканням налягали на весла.

Кулькап не зводив з неба очей. Воно темніло на очах.

— Якщо вірити Воксовим підрахункам — він сам мені їх показував, — то чорний вихор ударить рівно об одинадцятій.

Рук відчув у шлунку прикрий корч, але то не хитавиця давалася взнаки. Щось іще крутилося на задвірках його мозку. Щось украй важливе, але що саме, годі було згадати

— Вокс — найкращий хмарогляд за всю історію Коледжу Хмар, — провадив Кулькап. Він передбачав те все. Ось чому багато років тому він був моїм заступником. Якщо Вокс каже «одинадцята година», то так воно і є.

— РАЗ! РАЗ! РАЗ! — ще завзятіше залунав голос боцмана.

— Вежа ночі, Дорога Багнищем, Санктафракський ліс, — Кулькап махнув рукою в бік Нижнього міста, що мріло проти неба. — Можеш казати про цю товстелезну руїну що завгодно, але свій слід він залишив напевняка. — Старий професор блимнув на свою посадову печатку і скрушно покрутив її в руках. Очі його взялися поволокою. — На відміну від декого.

Тепер настала Рукова черга покласти руку на плече Найвищому Академікові.

— То ось як йому вдалося передбачити, коли вдарить вихор, — пробурмотів Кулькап. — Бо цей весь час він сам його плекав. Який же я, Руку, був туман!.. Як мене засліпили небесні мапи та розрахунки…

— Ви тут не винні, — запевнив Рук. — То я не зрозумів справжньої небезпеки Воксового дитятка і не попередив вас усіх.

— Ні, Руку, — заперечив Кулькап, зводячись із сидіння. — Звідки тобі було знати? Мало хто з нас потрафив би проникнути в темну Воксову душу, а хто намагався в неї зазирнути, той погано кінчав.

Кулькап скулився, стис голову руками і тихенько застогнав. Рук зірвався на рівні ноги.

— Що сталося, Найвищий Академіку? — зойкнув він. — Що вам таке?

Кулькап звів голову: обличчя мав бліде та змучене, яким Рук ніколи його не бачив.

— Вокс наполіг, щоб блукай-бурмила на десяту годину перенесли його до Багнищанської застави, — промовив він, — а вихор, що він передбачав, мав ударити об одинадцятій. Розглядаючи оті кляті мапи та обрахунки, я й гадки про це не мав, а тепер…

— Тепер ми знаємо, що він сам здатний спричинити чорний вихор, а ми, бібліотекарі, встигли подбати про безпечну криївку для нього! — ахнув Рук.

— Так, — кивнув Кулькап, стріляючи очима то на темне небо, то на бурхливу Крайріку. — Його ніщо вже не спинить: він запустить своє дитятко, спородить чорний вихор і водномить знищить усіх!

— Чорта з два! — блиснув очима Рук. У хлопцевому голосі бриніла криця. — Я не дам його запустити або згину сам.

Він скочив зі свого сидіння і метнувся до баржевого облавка.

Відтак скинув руки догори.

— Стрінемося біля Багнищанської застави! — гукнув хлопець Кулькапові. —

Якщо буде на те ласка Землі та Неба!

— Ні, Руку! — закричав Кулькап. — Гріх вимагати цього від тебе!

— Я маю це зробити! — прокричав Рук і скочив у клекітливу воду.

Хрипко закрякав у високому небі білий крук і, розвернувшись, полинув до Нижнього міста.

— Щасти тобі, хлопче! — розлігся над збриженим річковим плесом тремтячий Кулькапів голос. Плавуча бібліотека вперто пливла проти течії до свого прихистку — Багнищанської застави. Рук зціпив зуби. Лишалося тільки одне: здатися на ласку фортуни…

Він гріб до далекого берега і молив Бога, щоб і цього разу не напасти на каверзних риб-болотниць. За кілька хвилин він відчув під бутами грузьке річкове дно. Рук випростався і, долаючи течію, побрів до берега. Вийшовши з води, хлопець весь тремтів з утоми, але зараз йому було не до відпочинку.

Провівши поглядом далеку флотилію, він зіп’явся на ноги і подерся мулистим схилом. Попереду мріли зазублені обриси Палацу статуй.

Берегові будівлі поближчали, їхні осяяні ліхтарями вікна показували Рукові шлях, а небо тим часом дедалі супилося. Він кинувся в один з вузьких завулків. За його розрахунками, палац мав бути десь праворуч. Рук круто повернув раз, удруге, помчав порожнім майданом. Сягнувши протилежного його кінця, він проскочив під вузенькою аркою, вибіг на широку, помпезну головну вулицю — і закричав з радощів:

— Дякувати Небові!

Перед ним височів повитий світлотінями Палац статуй. Із кожного вікна падали широкі смуги золотавого лампового сяйва, виразно окреслюючи статуї на балконових та настінних карнизах. А над верхівкою будівлі, пронизуючи шкляну баню Торгової палати, зносився вгору грубезний круглий