Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

— І мови не може бути, щоб залишити бюро, — рішуче заявив я.

Вийшовши з його кабінету, я подумав, чи не переборщив з патетикою, але одразу заспокоїв себе, бо таким же тоном говорила й Дейвіс і, якщо він хоч трохи сумнівається в мені, навряд чи втратив довіру до неї. Все-таки він підкреслив, що цінує нашу роботу в бюро й не хотів би, щоб ми залишили його.

Коли двері до кабінету Кларка зачинились, я поривчасто обійняв і поцілував Дейвіс. Вона рішуче, немовби сердячись, відштовхнула мене.

— Невитриманий… тип!

Я ступив до неї, вона заховалася за письмовий стіл.

— Прошу тебе, Насе, а то закричу.

— Гаразд, не буду… зараз.

— Ти такий же, як і десять років тому, — завважила вона, поправляючи одяг і зачіску. — І навіть не думаєш, що хтось може увійти.

— А мені начхати на всіх!

Це знову розповідає Наско Розвідник-перший: — Що мій земляк і тезко натрапив на мінне поле, я зрозумів із нашої зустрічі в Парижі. Слід було розробити чіткий план, щоб розібратися, хто проти кого спрямовує пістолет.

Я часто замислювався^ чи можливе таке споріднення, така єдність поглядів і характерів, звичок — коли хочете, то й переживань, — чи можлива така однаковість, немов у близнюків, проте без будь-якого біологічного зв'язку? Між нашими родинами немає нічого спільного. Єднало нас тільки те, що ми обоє виросли в рибальському кутку при-дунайського села Брегового. Спільними були й наші дитячі та юнацькі вихватки.

Нас обох охрестили майже однаковими прізвиськами: Наско Перекотиполе, Наско Ледар, Наско Шибайголова… А коли ж усе-таки доводилося уточнити, про кого з нас іде мова, тоді казали:

— Хто, Наско Тодоринов?

— Він.

Отже, йшлося про нього. А про мене говорили:

— Наско Нешев.

Згодом різниця між нами стала відчутнішою. Після того, як я пішов на фронт і був кілька разів у німецькому тилу, хлопці приклеїли мені нове ім'я: Наско Розвідник. А щоб не відстати від мене, той назвав себе Наско Розвідник-другий.

Коли ми працювали в одному відомстві в Софії, наші начальники завважили першу істотну відмінність між двома тезками — хоч я трошки молодший, але достиг раніше за нього. Певно, в цьому був якийсь сенс, бо він продовжував носити наше спільне юнацьке прізвисько — Наско Авантюра.

Анастас Тодоринов заплив у міжнародні води — кинувся у них так, як це міг зробити лише він. Та де б він не був, я знав кожен його крок. Звісно, не для того, аби перевіряти, просто щоб через мене можна було б подавати йому необхідну допомогу. І ось настав такий момент.

Одразу після зустрічі в Парижі я поїхав в одне містечко. Там зустрівся з болгарами, які жили неподалік од школи, де працював Борсук. З нескінченних порожніх балачок упродовж цілого дня я вловив лише кілька слів, які становили інтерес:

— Борсук? Десь завіявся, п'янюга. Вже з десять днів не з'являвся.

Це ще не означало, що Борсук саме в Арені, але важко було припустити, що він деінде, коли його нема там, де він живе й працює. Насо, мабуть, має рацію — водій з пишними вусами у блакитному «фіаті» був Борсук.

Я повернувся до Арени вже по обіді. Чалапав сходами, втомлений спекою і довгим сидінням за кермом. Комір сорочки липнув до шиї. Дорогою я багато курив, і в роті мені гірчило. Збирався викупатись, а тоді вже відпочити, але не встиг зробити ні того, ні того. Відчинивши двері своєї квартири, почув незнайомий голос.

З фотеля в передпокої підвелась Николина, дочка Борсука. Я ледве впізнав її. Бачив два роки тому — кволу й змучену дівчинку. Тепер це була молода жінка — модна зачіска, спідниця відкриває коліна, які можуть витримати й найприскіпливіший чоловічий погляд. Правда, взуття немодне, до того ж — поношене. Вона вже другий рік була студенткою, обрала німецьку філологію, але, побачивши мене, підвелась ніяково, наче школярка. Привітався з нею, розпитав про подорож, але, помітивши в її очах настирливе запитання, завів в одну з кімнат.

Удома не годиться говорити про службові справи, але в мене буди деякі пристрої, які дозволяли розмовляти, не боячись, що наші голоси хтось почує.

— Ти наче розтривожена, — прошепотів я.

Вона кивнула й продовжувала дивитися на мене.

— Нічого страшного, твій батько живий і здоровий, але його нема там, де він працює, а нам необхідно знати, де він. Тому ми спішно викликали тебе, щоб ти допомогла нам.

— Але чи означає це, що ви його шукаєте… ви його шукаєте, щоб…

Вона закусила губу.

— У нас немає таких намірів. Йдеться про інше. Маємо підозру, що американці викликали його сюди й звеліли ліквідувати чи принаймні налякати одну людину. Щоб приховати його участь в операції і щоб ми не могли порозумітися з ним, вони його десь переховують.

— Товаришу Нешев, — заїкуючись, озвалася вона, — ви знаєте, я… я не схвалюю того, що робить тато, але все-таки він мій батько і… робіть, що вважаєте за потрібне, але чи не можна без мене…

— Я ж сказав тобі, не хвилюйся. Він потрібен нам тільки живий.

— Не знаю, але…

— Даремно тривожишся. Біля тебе завжди буде наша людина. Ти мусиш бути спокійною і нічого не бійся. Ти приїхала як туристка, шукала свого батька, розпитувала про нього болгар, але вони сказали, що він десь поїхав, і тому ти продовжуєш шукати його.