Олексій Михайлович Волков - Виконавець

На деревах, кущах понабухали бруньки, і ось-ось вже мали з’явитися перші гострі липкі листочки. Майже по-літньому пригрівало сонце. Цієї чудової погоди я блаженно сидів під хатою і, наче кіт, мружився на сонці. Уявляв собі, як поїду до міста, до Світлани, і як їй усе розповім, і що їй скажу. Я упіймав себе на тому, що все частіше думаю про неї і мені це приємно. Не викликало сумніву: зустріч з нею мені подарував щасливий випадок, і я зобов’язаний їй усім. Навряд чи колись зможу з нею розрахуватися за це.

А можливо, це не випадково, що вона приснилася мені в тому сні, який врятував мене. І вона була там ніби моєю дружиною, хоча обоє ми виконували ролі зовсім інших людей. І все ж таки мені наснилася не якась інша жінка, а саме Світлана. Щоправда, наша з нею історія закінчилася так трагічно. І я мимоволі почав пригадувати події того сну. Була така ж, як зараз, весняна теплінь. Цвіли вишні, і ось тут, між деревами, вона розвішувала білизну на мотузку, коли почувся отой фатальний гуркіт машини. Зовсім як зараз, коли по вулиці, з того боку будинку, проїжджає машина. Тільки тоді вона несподівано зупинилась. Мотор раптом зменшив оберти, і машина справді зупинилася. Я почув, як клацнули дверцята брами, і якісь люди вже йдуть сюди вздовж будинку. Асоціація з тим жахливим сном була настільки чіткою та несподіваною, що я мимоволі нахилився вперед, підводячись з лавки, згадуючи, як тоді уві сні наче прикипів до місця, не здатний ступити й кроку.

З-за рогу будинку з’явилися люди у формі. Мене наче прошило струмом, який, здавалося, пройшов просто крізь серце, і першої миті я буквально скам’янів, не в силах збагнути, що діється. А наступної, та ні, минула не одна мить, поки я зміг щось усвідомлювати та розуміти. Це був Сергій, і з ним ще один, у формі. Позаду стояв третій, вдягнутий у цивільне. До нього і прикипів мій погляд, автоматично. Але я не спав, і це був не Гаркуша. Просто міцний чоловік моїх років, з чорними вусами, в шкіряній куртці. А переді мною в міліцейській формі стояв Сергій.

— Це ти? Ну, ти даєш… — вдалося нарешті збентежено вимовити мені, — як тебе занесло сюди? І як ти мене знайшов?

— А хто це мав бути? — в свою чергу запитав Сергій.

— Та ніхто… — я знітився, — проходьте, сідайте, — я ніяк не міг опам’ятатися, — просто найменше чекав побачити тебе, але я радий. Я тут сиджу і не знаю, де себе подіти, тож ви мене трохи розрадите.

— А чого ж ти так, не знаєш, де себе подіти? — знову спитав Сергій.

— Та так чогось, нудно, — я не розумів, куди він хилить, — добре, що заїхав. Ходи, допоможеш мені готувати на стіл, а твої колеги посидять у садку, доки ми поратимемося, а тоді відсвяткуємо зустріч.

Я подивився на тих двох, але вони прогулювалися подвір’ям з найіндиферентнішим виглядом, не звертаючи на мене уваги.

— Готувати нічого не треба, — сказав Сергій.

Вираз його обличчя був якийсь не такий, і він увесь час намагався не зустрічатися зі мною поглядом.

— А до хати давай зайдемо — треба обсудити дещо.

І говорив Сергій якось дивно… Ми зайшли до хати, я запропонував йому крісло. Сергій завалився в нього і лише тепер подивився на мене.

— Такі справи, — похмуро сказав він, — потрапили ми з тобою в неприємну ситуацію. І треба сказати — дуже неприємну, особливо я, тому що своя сорочка, ти ж знаєш…

Від несподіванки я витріщив на нього очі й мовчав.

— Так от, — продовжував він, — не буду вдаватися у подробиці, але все пов’язано з твоєю ідіотською рушницею і твоїми ненормальними захопленнями. Ти пробач, що я так висловлююся, але я, як уже казав, маю неприємність, ще й з твоєю допомогою, і це мене дуже непокоїть. І хоч ми з тобою друзі, але коли йдеться про важкі злочини й мені шиють корупцію, то тут, сам розумієш, не до дружби. Така вже в мене робота. А втім, я буду радий, якщо ти виявишся невинним.

— Я? — мені перехопило подих. — Невинним? У чому я маю бути винним?

— Послухай, не смикайся, — Сергій нахилився до мене, — більше я тобі нічого пояснювати не буду. Мені потрібно одне — знати, де ти був і що робив сім днів тому, а саме шостого квітня від вісімнадцятої до двадцять першої години, тобто чи є в тебе алібі. Ти розумієш мене?

Не знаю, чи я що розумів, але розгубився і обурився. Для мене Сергій залишався старим шкільним товаришем. Важко було уявити, що він приїхав для того, щоби в чомусь підозрювати допитувати або арештовувати мене. Але водночас несподівано опанувала якась приреченість. Я зрозумів — щось сталося, і це «щось» пов’язане з моєю рушницею, якої зараз у мене не було.

— Ти вдираєшся до мене, нічого не пояснюєш і хочеш, щоби я звітував тобі, що і коли робив? Ти що, з глузду з’їхав? А що як я тебе просто пошлю кудись подалі разом з твоїми запитаннями?

Сергій спохмурнів.

— Ти, я бачу, ще нічого не зрозумів (у кращому разі). А в гіршому — ти хороший артист. Але якщо й так, то ти пізно схаменувся, і твоя перша реакція на нашу появу була досить природною.

«Моя реакція?» — і я пригадав і уявив собі вираз свого обличчя під час їхньої появи. Звідки він міг знати, на що була та реакція? Він думав щось своє. І перший зимний вітерець крадькома заповз мені в душу. А Сергій тим часом вів далі: