Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

обереги, щоб вони не спрацювали, щоб не захистили. Щоб дістатися чогось важливого! Чого?

— Чого? — підскочив від нетерпіння Золота.

— Ось тут я і припустився помилки. Неприпустимої. Обереги є у всіх великих містах. Колись вони давали їм повний захист від лихих сил. З часом стали слабшати. Тепер — лише символи. Знаки. Я так думав. Ахруман мене перехитрив. Бо на обереги покладено ще одну місію — охороняти Книгу. Це було так давно… Ми забули про це… Я згадав твої сни про Камінь. І почав шукати. Передивляючись старі сувої і зшитки, я випадково натрапив на згадку про цю Книгу. Кинувся до сховища… воно виявилося порожнє. Ахруман таки викрав її.

— Що то за Книга? Що у ній?

— Давні літописи. Книга Невір-землі. Була колись така, там, де зараз Великі Пустелі. Страшна то Книга. У ній написано, як дістатися Світового Дерева… І якось із цим пов’язаний Камінь Влади. Книгу ту розділили на частини, бо знищити не змогли. І кожну з частин заховали у одному із міст. Все зникло…

— Отже, Книга у нього. Але ти казав і про другий шлях, — нагадав Золота.

— Так, другий. Люди вірили у Обереги, й ця віра надавала мужності. Зараз же страх оселився у домівках. Страх — це перша сходинка. Люди перестали вірити у справедливість, бо за Яра вона підупала. Окремі князівства зажадали самостійності. Відьмакам перестали довіряти. Зараз іти у відьмаки — стати більмом на оці у цілого села, тому нас стає все менше і менше. Люди вже не так щиро моляться Дажбогові, Сварогові, Перунові, все частіше згадують Чорнобога. Зло шукає шпаринки. Тріщинки. Знаходить їх. І пускає у них своє коріння. Воно ширшає, живиться соками душ, і збільшує ту тріщину…

— То ми йдемо в Ахруманів замок по Книгу? — спитав Бось.

— Нам треба забрати її. Думаю, без неї Ворон не зможе виконати обряд, — погодився Добровін.

Рутенія вже було схопилася, щоб вирушати у путь, але спинилася. Згадала про свій сон. Добровін же, почувши про нього, замислився:

— У сні тобі вказали на рахманське підземелля, і вам пощастило. Та ніяк не второпаю, нащо тебе посилають по Камінь Влади? Навіщо? І чому саме у Городище Старого Бога у Словунії? Я там багато треб виконав, немає там нічого такого. Може, у Богів свої плани?

Рутенія ще кілька разів оповідала свій сон. Добровін уважно слухав. Питав про деталі. І знову просив повторити.

— Слухай, а може, я піду собі в Городище, а ви по Книгу? — спитала Рутенія.

— Ви маєте триматися разом. Лише вкупі ви — сила, навіть без Сили. — Добровін раптом замовк, а потім повільно проказав: — А ти знаєш, що ці сни тобі міг наслати Ахруман?

Вранці воєвода посадив Русану перед собою на коня, і загін вирушив.

— Куди ми? — спитала Русана.

— Якнайдалі звідси.

Щойно вона призвичаїлась до руху верхи, як помітила: хода сповільнюється. Озирнулась і побачила позаду своїх воїнів, а за ними — більше десятка чорних плям. Їх наздоганяв інший загін Чорних Вершників.

— Я бачу, ви таки піймали її! Ну й молодець ти, Боримисле! — вигукнув один із переслідувачів.

— Еге ж, Лютислове, нелегка була здобич!

— А чого це твої люди без личин?

— Загубили. Поки по лісу за нею ганялися…

— Загубили? Здогадуюсь, де вони їх загубили! Вирішили розважитися з дівкою? І як воно? А що, як я доповім Воронові? А що, як вона йому розкаже? І чого це ви їдете у інший бік?

— Вона? Буде німа, як риба! Правда, рибонько? — Воєвода легенько провів рукою по щоці. — Не чую! Будеш рибкою?

— Б… буду… — прошепотіла Русана.

— Отож бо. — Він під’їхав ближче до Лютислова. — Зловив її я! І доправлю — я. Тобі вона не дістанеться!

Лютислов заскреготів зубами і скривився. Він не чекав, що тугодум Боримисл здогадається про його наміри. Він оглянув Боримислових воїнів.

— Але ми ж із тобою друзі! Чи не так? — раптом приязно посміхнувся Боримисл.

— Еге ж! — зблиснув очима Лютислов.

— То послухай сюди!

— Ну?!

— Ти нас не чіпаєш, а тобі за те — чвертина.

— Третина! — твердо мовив Лютислов.

— Ти що? Я її піймав! Чвертина!

— Третина!

— Ех! Задорога дівка… Але того варта! Твоя взяла! Буде тобі третина! — Він плюнув спересердя на землю і вилаявся.