Володимир Кільченський - Присмак волі

сорочку... — промовив Голота, і всі дружно зареготали. — Не перебивайте мене, братці, я — парламентар! — у відповідь засміявся Санько і продовжував далі, вже спокійно і без пафосу: — Цю ж саму сорочку я закріплюю на вершині вежі. Якщо це білий прапор, то наші припинять стрілянину. Вірно?

Усі мовчали, а Петро таки кивнув головою.

Тепер Санько продовжував далі під постріли своїх товаришів, що відбивалися від ворогів:

— А поляки подумають, що вже треба здаватися, і також перестануть стріляти й кинуть зброю!

Петро дослухав Санька, трохи подумав, а потім махнув рукою:

— Лізь, Санько... Дідько його знає, може, так і станеться, Не горіти ж нам!

Після цих слів хлопці стали ще хутчіше стріляти по ворогах, а Санько, закинувши на піддахові балки мотузку, подерся нагору з палицею, на якій була прив’язана його сорочка. Андрій раз по раз отримував заряджену зброю і, вибравши слушну хвильку, цілився в поляків... Ядучий дим від вологого хмизу виїдав очі. Голота вже був під дахом вежі і намагався його пробити, щоб просунути назовні білий прапор.

— Не виходить, дебелий дах! — кричав Санько, стоячи на лагах основи даху.

— Паліть усі разом в одне місце! Треба пробити дірку для мого прапора! — просив згори Санько.

— Пальнуть, то ми пальнемо, от тільки б тобі зайву дірку в одному місці не зробити! — засміявся Павло Година і першим вистрілив туди, де показав Голота.

Утворилася невеличка дірка, і тоді всі, в кого в цей час були заряджені мушкети та пістолі, пальнули туди, тож і утворилася дірка розміром з добрий кулак.

— Добре, чорти, стріляєте в білий світ! — весело закричав Санько і додав: — Досить!.. Краще б ви в ляхах такі дірки робили, гульвіси!

Усі знову стати палити з бійниць, а Санько через деякий час спустився з-під даху і також почав стріляти.

Тим часом пальба з обох сторін поступово вщухати, і за мить Андрій, виглянувши в бійницю, не побачив перед вежею жодного з ворогів.

— Пане десятнику, — зауважив він, — уже нема в кого стріляти. Зникли ляхи!

— Виходимо звідси, поки не почаділи... Хутчіш! — наказав Петро, і хлопці зі зброєю напоготові стали перед дверима вежі, поки Макар їх відкривав.

Нарешті двері відчинились, і всі, мов корок з пляшки, висипали на сходинки.

— Куди вони поділися, дідько б їх забрав? Нема з ким воювати, — пробував жартувати Санько, але всі були зачумлені димом та напружені від невідомості, тож мовчки сходили донизу.

Де-не-де лунали постріли, а потім козаки почули переможні крики повстанців, які оволоділи фортецею. На майданчику перед вежею з’явилися збуджені козаки впереміж із повстанцями, зупинилися перед хлопцями Петра Гусака.

— А як ви раніше нас тут опинилися? Ми ж першими взяли фортецю?.. — вийшовши наперед, заявив повстанець із кошлатою рудою бородою і таким же волоссям.

Його відсторонив один із козаків, що також у перших рядах увірвався на майданчик.

— Так це ж наші хлопці, братчики!.. Та ви тут, мабуть, з ночі, бо ми чули, як вночі палили з пістолів, а ляхи снували туди-сюди, як блохи на розпеченій пательні! — радісно говорив козак, і вже всі радо обіймали лазутчиків, бо здогадалися, завдяки кому ляхи з таким поспіхом підняли прапор та почали здаватися.

— Це інша справа, а то ми... Кажете: перші, перші... Обіймайте і мене, бо вже тут і прикоптитися встиг! — задоволено вигукнув Санько.

Друзі першими стали обіймати його, примовляючи:

— Парламентар ти наш, Голото!.. З нас бочка меду!

Після бурхливих радощів, пов’язаних з перемогою над поляками, треба було робити й сумну справу. Петро Гусак знову зібрав усіх, хто був у вежі, і невесело промовив:

— Святкуватимемо перемогу тоді, як своїх відшукаємо і вчинимо все за християнським обрядом.

Усі дев’ятеро козаків знову стали ланцюгом, шукали своїх товаришів, з якими дерлися вночі на стіни і сподівалися на свою перемогу. Зібравши тіла загиблих хлопців зі свого загону, Петро наказав знайти віз і поховати відчайдухів на гарному місці, побіля річки Мурашки.

«Та й за тучами громовими сонечко не сходить, За вражими ворогами мій милий не ходить. Та ой ви, тучі громовії, розійдіться різно, Та прийди, прийди, мій миленький, хоч не рано-пізно. Та орав мій милий у ярині та й став у толоці, Виплакала карі очі за чотири ночі. Та й уже мені ті чотири та й за вісім стали, Бодай мого миленького волики пристали. Та нехай воли живі будуть, а щоб плуг поламався, Щоб мій милий, чорнобривий додому пригнався...»

У