Володимир Кільченський - Присмак волі

кривдників. Зав’язалася пекельна сутичка, і з обох сторін раз у раз чулися крики поранених.

Трійко друзів поки що переможно били ляхів. Побіля них на каменях лежали вже шестеро польських вояків. Підлужний вправно орудував шаблею і вже вів рахунок на трьох забитих ним, але здійнявся такий галас від цієї сутички, що його почули польські захисники фортеці, які дрімали, і на це місце бігло більше десятка жовнірів.

— Хлопці, ланцюгом відступаємо, лінію тримайте... Скоро й наші прийдуть! — повторював Петро, а на нього натискали вже п’ятеро польських вояків.

Підлужний бився з двома жовнірами, а на декого вже насідали по три, а то й по чотири. Петро, вимахуючи шаблею, виглядав підмоги знизу або якогось захистку від ляхів, але марно: вже падали свої, і козацька кров стала поливати каміння фортеці. Аж тут він почув вигук Андрія:

— Десятнику, біля мене сходи на вежу! Пробивайтесь всі сюди! Підходьте, я їх тримаю!

Козаки стали гуртуватися ближче до вежі, яку було добре видно у променях нового дня, а ляхи, побачивши, що їхні вороги збираються там, почали кричати як різані:

— Не давайте!.. Давіть холопів до стіни! Січіть їх, не пускайте до вежі!

Але хлопці стали пліч-о-пліч, і полякам ніяк не вдавалося розбити їхній стрій. Гусак закричав щодуху:

— Дружньо нападаємо, і — ланцюгом швидко до сходинок!

Хлопці стрімголов ударили по перших рядах ворога, і поляки позадкували. З десяток вцілілих козаків швидко піднялися по сходинках до вежі. І вже тільки два жовніри могли одночасно битися з козаком.

— Тепер витримаємо, десятнику! Дамо перцю ляхам! — весело вигукувала козацька братія.

— Усім, хто не махає шаблями, відійти нагору і приготувати залп з мушкетів та пістолів! — наказав Петро і, першим вийнявши пістоль, всадив кулю у натовп ляхів, які насідали.

Інші козаки теж почали стріляти, тож поляки відкотилися від сходинок вежі, залишивши на каменях декількох забитих товаришів. Із тими ворогами, що боролися на шаблях, спритно справлялися Макар та Кузьма.

Тепер і з польської сторони стали лунати постріли, і двоє козаків звалилися від куль.

— На вежу, хутко!.. Нахиляйтеся! Усі до вежі, бо переб’ють нас тут! — несамовито волав Петро Гусак.

Коли всі забрались до вежі, десятник, напружившись, ледве зачинив за собою важкі ковані двері.

— Скільки нас залишилося, Макаре? Порахуй, а всі нехай заряджають зброю! — і спитав, і наказав одночасно Петро.

— Дев’ятеро нас, пане десятнику. Ми ще добра сила, Петре... У вежі вистоїмо! — уже спокійно доповів Макар.

— Гарні стрільці, займайте бійниці, а решта хай заряджає зброю! — крикнув веселим голосом Петро, і козаки, впевнившись у власних силах, стали готуватися до облоги.

Андрій зайняв бійницю поряд із Саньком, і вони приязно поглянули один до одного, а Голота не витримав, поплескав Андрія по плечу та заявив:

— Ти, Підлужний, тримайся біля мене. Нас тоді жоден лях не візьме!

Сонце вже от-от мало з’явитися з-за обрію, і тоді повстанці та козаки підуть на приступ фортеці. Хлопцям треба протриматись одну-дві години... Це всі відчували та сподівалися на допомогу.

Двері на вежу заклинили перекладиною, а в них були ще й отвори для ведення вогню, тому ляхи близько не підступалися. Деякий час перед вежею було тихо, а за стінами замку вже чулася гарматна пальба, постріли з мушкетів та войовничий клич повстанців.

Захисники вежі повеселішали, уже всі думали, що у них вийде відсидітися, поки їх визволять. Та перед вежею знову пролунали голоси, з’явилися жовніри з мушкетами та в’язанками хмизу, і град куль ударив по вежі та дверях. Перші постріли нікого не зачепили, та якщо поляки продовжуватимуть так стріляти, то ніхто не зможе й голову висунути перед бійницею — для пострілу у відповідь.

— От бісові ляхи... Хочуть ще й присмалити, як курей! — лаялися козаки.

— Пане десятнику, невже встигнуть нас засмажити, поки підійде військо? — здивовано запитував Андрій.

Петро Гусак також був засмученим таким нежданим розвитком подій, проте став напучувати:

— Якщо кидатимуть палаючий хмиз, то ви, Санько і Андрій, цільтеся одночасно по паліях, а решта нехай б’є далі — по тих, хто стріляє... Не давайте їм прицілитися по бійницях! — Петро замовк, ніби щось вирішував, а потім додав: — Не здаватися ж їм на радість... Краще вже вмерти.

— Отакої... Ніхто не збирається вмирати! — знову встряв у розмову Голота, а тоді засміявся і вже випалив, аж закричав: — Пане десятнику, хлопці, давайте я знову стану парламентарем, як по дорозі сюди!..

— Ти що, з глузду з’їхав, Санько?! — різко обірвав його Петро і потягнувся до мушкета.

— Та ви мене спочатку вислухайте! — не вгамовувався Санько.

— Та давай, Голото, чеши язиком, він у тебе довгий, — роздратовано промовив Макар і поглянув на козаків.

Нарешті Петро Гусак заспокоївся, а може, сприяли тому крики поляків, що жбурляли підпалені в’язки хмизу під вежу.

— Розповідай, як ти хочеш бути парламентарем... — видавив із себе Петро.

І Санько, поки всі були налаштовані його слухати, поспіхом став викладати свою задумку.

— Знову я знімаю