Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

За кілька місяців мати забрала Владку в Бендери. Ром часто планував відрядження, в деякі й сам їздив. Тож не дивно, що якось він опинився у Придністров’ї. Разів зо два бачив її будинок з автівки. Втретє не витримав — і заїхав. Стояв довго на площадці, мимо ходили люди й з підозрою дивились на добре вдягненого, високого молодого мужчину, що стояв у нерішучості перед дверима — а він не міг заставити себе подзвонити.

Потім зробив над собою зусилля. Десь у глибині квартири ніжно закалатав дзвоник. Потім почулися знайомі легкі кроки. Кроки затихли — вона дивилася в вічко. Двері широко відчинились.

Вона стояла на порозі, біляве волосся зачесане в гарненьку гривку, золотисті очі стали ще більші від здивування. За мить поривчасто кинулася йому на шию.

— Ром!!

Він обережно тримав у руках її струнке тіло, обережно, наче велику коштовність. Золотисте волосся лоскотало йому обличчя. Й раптом відчув, як його серце накриває до болю знайома гаряча хвиля.

Цю дівчинку він, мабуть, не забуде ніколи…

Владка щиро зраділа зустрічі. Їм завжди було цікаво разом. «Струмочок їхнього спілкування не пересихає довіку», — казав про такі стосунки Орест Хоші. Вона показувала йому південне місто, вечорами гуляли разом звабними вулицями, ходили в кіно і… — нічого більше… Потім Ром займався роботою, але все’дно зустрічав Владку: в натовпі біля універмагу, чи на дорозі до річки, або в холі университету. Безпомилково, з першого погляду впізнавав її струнке тіло, її одяг, волосся — з будь-якої відстані, анфас, у профіль, зі спини або навіть її постать, у якісь долі секунди, в людському потоці. Це було схоже на чари.

З ним коїлися дивні речі.

Дванадцятого квітня Ром приїхав знов по роботі. Навмисне вибирав дату, бо це ж був її день народження. Довго вибирав подарунок, й зрештою, купив каблучку «Тіффані» в формі ніжних пелюсток.

Вони знов гуляли містом і забрели в кафе під вишнями. Замовили каву з тістечками, розмовляли. А потім Владка раптом вмовкла посеред розмови.

— Що з тобою? — спитав її Ром.

— Знаєш, у мене загинув вітчим…

— Як?

— Він мив у дворі свого джипа і його вбило струмом. Пилосос був несправний…

— Ти його любила?

— Любила — по-своєму. Але бачила нечасто… Яка дурна смерть.

— Смерть не буває розумна. Вона просто — смерть… Знаєш, дванадцятого квітня загинув Василь Чучупака. Я його завжди згадую, бо це — твій день народження… Вибач. Раз вже зайшла мова про смерть. Мені шкода твого вітчима. Шкода таку хоробру людину, як Чучупака. Смерть — вона до всіх приходить, рано чи пізно. До неї треба звикати… Але тільки — не в Happy birth Day!

Владка посміхнулась.

— Ну так. Почали «за здравіє»… А хто був — твій Чучупака? А, знаю — це хтось з тих гайдамаків. Ти ж їх розшукуєш. Ну як, знайшов свого діда?

— Не діда, а… Ще не знаю. Вже записав багато. Знаю тепер де шукати…

— Це так цікаво! Особливо — про те кохання! Коли він знайшов скарб і забрав її в Ріо!

— То, певно, баба Маня придумала…

— Яка різниця! Зате красива легенда!

— Ну да. Ріо-де-Жанейро, Лос-Анджелес… І то згодиться, — лукаво глянув на Владку. — І зі старим можна, аби з мільйоном. Як золота настріляю — поїдеш зі мною?

— Та ну тебе, баляндрас… Цицькі-пицькі…

Ром засміявся:

— За що люблю тебе — з тобою не прісно!.. Сама ти — цицькі! Ще й які гарні!

Владка кинула в нього серветку.

— Ну тебе, довбешка!.. Тільки за це?

— Що?

— Ну, любиш?

— За пицькі? Звісно!

У Рома полетіла нова серветка:

— Тупина макоцвітня!

Посмішка ще блукала на губах Рома. Він звів гарячий погляд на неї, аж обпік очі. Нахилився ближче й сказав на вушко:

— Люблю за ласку, за смішливі очі… За ніжність, що розриває серце… — продовжив стиха. — За струнку постать, за ноги, міцні як у сарни — а я й не знаю, які вони, бо дивлюся на губи!.. За шовк волосся, коли цілуєш. За його трав’яний і терпкий запах. Воно пахне травами, сонцем, красою… За ніжні руки, дотик яких зупиняє серце — а тоді знов прискорює до нестями… За запах твоєї шиї — там, на згині, куди так солодко цілувати. Бо шкіра твоя пахне трояндою, відсвічує золотом, вона ароматна й терпка після поцілунку… За твою посмішку, від якої заходить розум, за сміх, як срібний дзвіночок, за щирість в очах, за повагу до моїх повстанців — бо вони й твої також, за цікавість, за любов до зірок, які показував вечорами. За пристрасні поцілунки під Короною, під Оріоном і Ведмедицею… За поцілунки повільні, солодкі, за тремтіння в тугому тілі, за хотіння мене й схлипи, за повні гарячі груди…

— Не треба… — простогнала Владка. Очі її стемніли від зваби. Вона торкнулася його скроні, запустила глибоко пальці в його волосся, і щоки її раптом зблиснули мокро. Дівчина плакала…

— Спасибі тобі… За ці слова…

Вони разом мовчали, переживаючи сказане, коли до них раптом підійшла шикарно вдягнена, схвильована жінка.

— Вибачте, я могла б звернутися до вас з проханням? Будь ласка, не відмовляйте мені, — заспішила вона, помітивши досаду в очах Рома, — адже це — справжня дрібниця.

Ром спочатку хотів було звар’ювати, але потім зазирнув у очі жінки і в них побачив безмежну тугу.

— Мене звати Луїза, — сказала жінка. — Ви