Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Звенигора — міфічне місце. Ця гора тепер — точний географічний центр України, саме її серце. Звенигородщина у всі часи народжувала кращих синів. Звідси, з Кирилівки, родом Тарас Шевченко. З Вільхівця — Вячеслав Чорновіл. З Будища — Юрко Тютюнник. В козацькій Звенигородці провів десять років свого дитинства — Богдан Хмельницький! Саме тут ввібрало його серце відвагу степових лицарів, свободу червоних сосен і степу. На цю гору піднімалися князь Володимир і Святослав Великий. У її глибинах, кажуть, заховали свій величезний кривавий скарб Залізняк і Гонта…

Тут у всі часи проходив кордон між Лісом і Степом. Між споконвічними землями слов’ян, русів, — і хижими степовими ордами. Тому й родило прикордоння людей хоробрих і сильних, — які володіли мечем краще, ніж плугом.

Грудень 1920 р.

У грудні повстанський рух на Черкащині став згасати. Степи наводнили дивізії Будьонного й Примакова. Очолив власну «каральну експедицію» Гришка Котовський. Кажуть, він записався до комуністичної партії. Кажуть, що це Котовський придумав брати в селах «отвітчиків», тобто шанованих людей, старійшин — а чи й просто кожного десятого жителя — яких вбивали за невиконану «продразвьорстку». Або за поміч села повстанцям.

— У нас хлопчик один у тюрмі сидів, — якось розказував Покотило.

Стояла ясна пора, сонце іскрило сліпучо-білі поля. Вони неспішно добирались до Звенигородки з Холодного Яру. Стежили сторожко за горизонтом й знічев’я терли про всяку всячину. Дорога ж не така й близька. Позаду трюхикало ще десятків п’ять хлопців:

— Так-от, він в Одесі сидів за щось там. Якраз сидів і Котовський. Каже, Котовський в тюрмі потоваришував з Пашкою-Грузином — це з тим, який згвалтував і вбив тридцять п’ять одеських жінок. Каже, він там гнув підкови, займався боксом, тягав залізо. А тоді Гришка вбив у камері злодійського князя Ваньку-Козлятника. Пальцями видушив йому очі!

— Здоровий гад! Я його в Одесі бачив. Він з Мішкою-Япончиком водився.

— Це той, з бандитів?

— Так. Ми стріляли його бандюганів за грабежі. А Гришка в цей час тихцем вивіз з Держбанку всі гроші. Кажуть, золото й брильянти віз на трьох вантажівках… Я так думаю, ці брильянти й допомогли йому стати «героєм гражданской» і «красним командіром».

— Малий каже, він сидів за грабежі і вбивства. Почав з того, що грабанув свого попечителя, який їх з дитинства вигодував й навіть оплатив навчання в училищі.

— То він грамотний?

— Так, вчився на землеміра. Але як став управителем у поміщика, то кажуть, що першого ж дня втік з грошима. Комишник! І так робив ще три рази — чим в тюрмі і хвалився. За те його вперше й посадовили.

— А скільки ж раз він сидів?

— Багато. А як назначили смертну кару за вбивства, то заступилась сама жінка Брусилова. Отак і пішов на фронт — спокутувати кров’ю провину…

— Добрий дядько, яких світ не бачив. Тре’ його кінчати, бо він ще багато лиха наробить!

…Розстріли заручників і «отвітчиків», спалені села, конфіскація останнього шматка хліба, картоплі, худоби — таким був почин комкорпуса на Звенигородщині. Котовці видирали з рота останній шмат хліба, лишали селян у зиму на голод. Якщо зерно не здавали — грабували й спалювали цілі села. «Красний терор» спирався на сотні тисяч багнетів напівбандитських червоних армій. Уже з осені в селах почався голод, який тривав і весь рік 1921-й.

Голод й терор вкрай виснажили українське село. Вслід за селом рідшали й ряди повстанців. У цю найважчу для боротьби зиму…

Для протидії Красній армії відділи об’єднались: разом нарахували десь чотири тисячі повстанців. У грудні вирішили знищити ката. Вислідили Котовського й напали біля Умані на підрозділ. Саме там у бій встрягли загони Семена Гризла, Гулого-Гуленка, Дерещука та Цвітковського.

Рудь у тому бою приймав участь. Воля людська не всемогутня. Як повернеться бій — ніхто завчасу не знає. На все воля Божа. З кавалерією сорок п’ятої дивізії повстанці зіткнулись певно. Що там буде «лисий» — Дерещуку нашептав Нухим-цирульник. Тоді з цього жарту ще посміялись. Але треба ж, щоб саме в годину бою з-під Жашкова повертались ескадрони Примакова. Тепер кінні загони «красних» ганяли скрізь, де прийдеться.

Бій вийшов затяжний й не на користь повстанців. З Умані вийшли ще війська, загрожували флангам, тож гайдамаки відступили до лісу. Останню групу червоні оточили щільно — й всіх перебили…

Котовський потім брехав начальству, що отамани в цьому бою були вбиті — й Гризло, й Цвітковський, і Гулий-Гуленко.

Настрій у повстанства був кепський. Аж тут… На сцену знову вийшов незламний Батько.

Загони Махна, як завжди, йшли неждано. Почали просочуватись з півдня й зі сходу — від русла Дніпра. Грізна сила Батька чулася в сотнях тачанок, швидких переходах і зухвалих штурмах. Перелякані більшовики підняли проти нього п’ять кінних дивізій, і в новорічну ніч біля села Буки сталась велика битва. Батько вночі поколошматив червоних і вийшов у боях до Тального…

Після останньої зустрічі пройшло вже багато часу. Владка Романа з армії «не діждалась». Старе, як світ поняття. Ну була історія в Києві з югославами… Тож Ром просто побув вдома місяць, й виїхав до Одеси. Владку навіть не бачив. Але в своїх любовних пригодах Ром завжди пам’ятав перше кохання. Якось знов отримав її листа з відбитком губ на сторінці. Вона знов писала про те, що ніхто й ніколи не дарував їй стільки квітів. І що вона не забуде троянди, які приносив Ром того літа. Великі букети добутих із ризиком темно-червоних троянд із