Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Новак став брати Рома з собою на виклик. Вбивства й грабежі, криваві драми, нашестя наркоманів і проституток — чого тільки не надивився він за цей місяць. Інколи їхав о шостій і дивувався: спокійне південне місто, сонце, вродливі жінки й світла одіж, відчуття свята від багатьох кав’ярень на тротуарах, сотні людей на вулицях — а зовсім поруч, за стінами темних старих будинків, чиняться страшні речі… * * *

Робота захопила Романа. В свої двадцять три він споро вчився професії, прочитав силу книг з журналістики, реклами і психології. З півроку опановував тонкощі моделінгу, пишучи про модельні агентства Одеси. Тож рік пожив «тусовочним життям» у нічних клубах, на вечірках і кастингах. Разом з тим — продовжував «вести кримінал» для «Часу X». Писав репортажі з моргу, місць катастроф і аварій. Ходив за завданням редакції в театри і стриптиз-клуби.

З часом все знов обридло, й він захотів вийти на прикордонників. Як і його славний предок, Ром ганявся за турками на патрульних «чайках»-сторожовиках прикордоння, «ходив» в екіпажі легенди — кап-три Льови Наумкіна. Цивільній особі, журналісту, не можна потрапити в бойове патрулювання, але Рому якось щастило. Наумкін прославився в кількох вдалих операціях проти контрабандистів, особливо після того, як йому дали хабаря в двадцять п’ять тисяч «баксів». Кап-три кинув гроші на палубу, арештував судно, після чого Наумкін ще довго носив бойову гранату в кишені. «А я так думаю: офіцер повинен сказати: „Маю честь!“ — і мати честь попри все! Інакше — в нього нема держави!»

Ром ходив у патрулювання з прикордонниками і в грудні — січні: «на камбалу-калкан». Турки винищували камбалу тоннами. Прикордонний «сторожовик» Наумкіна захищав море від браконьєрів. Одну зі шхун Льова протаранив під час погоні, іншу вони розстріляли з двадцятиміліметрової гармати.

Ром літав на гелікоптерах на острів Зміїний, — за який віками воювали з румунами, й добре бачив згори схожу на камбалу його форму, де в самому «хвості» скажені хвилі перелітали камінь — й під час шторму ти повертався до сторожки як хлющ мокрий. Ходив у нічні рейди кордонами на військових джипах і мав навіть сутички з контрабандистами — і все це потім було в його репортажах.

Якось вони з майором Новаком супроводжували міліцейський «спецприйомник»: закриту, без вікон і дверей залізну будку на старому «газоні». Попереду їхала іномарка з одним або двома хлопами у цивільному: вони «знімали» на вулицях «дівчаток». Садовили їх до себе в машину, давали гроші, констатували факт купівлі-продажу тіла, й… за хвилину під'їжджав такий собі «спецприйомник». Злі язики казали, що потім проституток відвозили за місто й задешево продавали корейцям «на помідори». Під охороною здоровенних собак, без документів — вони ще довго збирали в полях врожаї.

За містом і справді зеленіли величезні плантації перцю і помідорів, які «тримали» корейці. Й на них справді робили молоді дівчата. Але на всі суто професійні запитання Рома — а то був би справді матеріал сенсаційний! — батраки відмовчувались, а охоронці погрожували нацькувати собак — величезних кавказьких вівчарок. З такою плантацією й справді кепські жарти!

Зарплату Ром отримував з легким відчуттям подиву: за таку роботу ще й платять? А «шеф» бурчав, що то вони ще повинні йому доплачувати: «на шару» їдять у ресторанах, гуляють в клубах, ганяють на джипах, ще й стріляють у браконьєрів. Природно, що й сама зарплата при цьому була досить помірна.

Тож взимку Ром працював на газету, а на початку літа збирався до Сахаліна. В «сахалінській бригаді» їх стало восьмеро: Звенигородські хлопи і одесити. Щоліта їздили по-різному: на півтора, два, а то й на п’ять місяців. Робота дозволяла, бо журналіст мав право на гонорарну систему й тоді міг писати хоч з іншого боку земної кулі…

Восени Ром повертався схудлий, засмаглий, з цілим стосом написаних на уривках обгорткового паперу, мішків від цементу чи поштових бандеролей — рукописів про екзотичні й забуті Богом сопки, про браконьєрів, контрабанду, бійки з «бичами» — але вже по інший бік «барикади». Про червону ікру, лосося, гарячих вродливих метисок, дику тайгу і міцну дружбу. Приїжджав з набитими грошима кишенями і трилітровими бутлями «червоного золота», яке вони заробляли чи вимінювали на горілку, як в повістях Джека Лондона. Одного разу за ікру Рома вмовляли взяти порядний «бумер» — той самий, на якому їх підвозили з вокзалу боксери.

Дівчатка легко «чіплялись» на ікру та гроші, але Ром все ще не міг забути Владку. Часом у нього були романи — то знов з якоюсь моделлю, то з тридцятип'ятирічною діловою леді, та надовго не вистачало — втікав від того на Сахалін чи в чергове довготривале відрядження…

* * *

Та де б не був Ром, у його мозку завжди спрацьовувала якась згадка: «клац» — «це може бути корисним „для Рудя“». Ром вчився працювати в архівах. Мало хто в редакції любив подібні завдання. Тож на пропозицію Аркадія щось відшукати в архіві Ром відкликався першим. Їхав на вулицю Пушкінську, до сірої, старої і схожої на замок будівлі, замовляв собі допуск і копався годинами в документах. Знаходячи свідчення, власноруч підписані графом Воронцовим чи Дюком де Рішель’є, які потрапляли йому до рук вперше з якогось там 1824-го року. Мало хто з одеситів вивчав своє місто так скрупульозно.

Такі речі приголомшували. Ром писав ексклюзивні статті про чуму 1837-го, про полонених моряків з англійського «Тигра», яких, виявляється, з Одеси етапом відправили на Урал до Оренбурга, де вони майже всі померли. Про хмари пилюги від коліс прольоток — бо центр Одеси колись вимостили крихкими ракушняковими плитами: «Я жил тогда в Одессе пыльной» — тепер ясно, звідки рядки! Про Пушкіна, який у ті роки одночасно згорав у двох коханнях — небесному, оспіваному в поемах до дружини одеського губернатора Воронцова, і — земному, гарячому, в палких ночах з чорнявою донькою одеського торговця-єврея.

А в голові, десь там, в якомусь куточку свідомості, Ром тримав собі згадку: ось так він приїде колись до Звенигородки — і професійно, зі знанням справи, перериє архіви в пошуках Рудя!