Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Владка мовчки витерла сльози.

Жінка нерішуче подивилась на Рома, неначе ждала, що їй відмовлять. Потім розстебнула коштовну сумочку і дістала карти — товсту й широку колоду, витрусила її з витонченої оксамитової упаковки.

Як тільки карти лягли на стіл — гримнув лункий удар. Потім ще і ще. Владка здригнулась.

— Що це? — спитала Рома.

— Це стріляють у садах — сказала жінка. — Там йде війна, про яку вголос не кажуть.

Карти мали якийсь дивний вигляд. У всякому разі Ром такі бачив вперше. І їх більше, ніж в звичайній колоді.

— А ви не бійтесь. Для вас це зовсім безпечно. Я не можу зробити розклад сама й не можу просити про це знайомих. Вони тепер далеко звідси… Допомогти мені може тільки світла душа — хоч би закохані, такі, як ви. Мені дуже потрібно!

Жінка знову з благанням подивилась на Рома. Владка мовчала.

— Як? — Ром рішив якнайшвидше покінчити з усім цим.

Луїза швидко переглянула карти і поклала на стіл одну з них. Владка присунулась ближче. Картинка була як жива, вражала незвичайним темним пейзажем, величністю простору. Здавалось, між ними стало похмуре озеро, а за ним у сірій імлі височіли гори з блискавками в верховіттях. На березі озера, в дубовому кріслі сиділа оголена велична жінка. Голову її вінчала корона, в руках вона тримала меч, що відбивав над темною водою місячне сяйво.

— Ось, візьми, — Луїза швидко дала Рому в руки решту колоди. — А тепер повторюй за мною: «Для тебе, Та, Що Шукає!»

— А без цього не можна? — спитав Ром, жалкуючи, що вліз у це безглуздя. В очах у Владки жевріла цікавість.

— Так треба. Якщо ти вже згодився мені помагати.

Ром глухо повторив дивну фразу.

— Дякую. Тепер перетасуй колоду. Добре перетасуй, тричі… Тепер давай я зніму… і ще раз…

Луїза відсунула вбік чашки, сиділа за столом рівно, груди її здіймались.

— Досить. Тепер розкладай сорочками догори, першу — поруч з королевою… Тепер ще одну. І ще… Сюди. І ще…

Поволі на столі вимальовувався хрест з десяти карт, поруч з яким простягнувся ще ряд.

— Все, дякую… — сказала Луїза й перестала цікавитись Ромом, перекинула догори малюнками іншу карту.

— … Ми вам більш не потрібні? — спитав Ром.

— Ні, дякую… Якщо хочете, можете подивитись.

— Ви знаєте… — Ром хотів було підвестися з-за столу, але Владка смикнула його за рукав й виразно подивилась на нього.

— Ми побудемо, якщо ви не проти, — сказала Владка якомога м’якше. Вони знов сіли й дивились.

Карти влипали в стіл, одна жаскіша за іншу. Рому запам'яталось колесо на фоні темного неба, з якого падали маленькі людські фігурки. Потім дикий розшарпаний силует з блідим, як у мерця, обличчям. Коли ж Луїза перекинула грату з дев'ятьма оголеними мечами, вона знервувала і мовчки змішала карти. Різкими рухами пошукала в сумочці і дістала звідти тонку сигарету й запальничку.

— Ти можеш ще раз розкласти? — вже без вагань спитала Рома.

— Можна. Якщо не довго.

— Тоді перетасуй, я зніму, і повтори розклад… Будь ласка!

У розкладених хрестом картах знову випали дев'ятка мечів й фігурка, що танцювала. Луїза довго і мовчки вивчала їх, беззвучно щось шепотіла пересохлими губами. Коли вона, врешті, підняла голову і відсутнім поглядом подивилась на Владку, Романа вразила краса цієї жінки — тонкі риси обличчя проступили крізь бліду маску. Вона розслабилась і закурила, роблячи це невміло.

— Дякую, ваша поміч була дуже потрібна… Хочете, дам корисну пораду? Не ждіть майбутнього — живіть сьогодні і зараз! Майбутнього може просто не бути…

— А ви… могли б погадати нам? — раптом спитала Владка.

— … Ти дуже цього хочеш?

— Так.

— Добре. Тільки не сприймай розклад як неминучу долю. Долю можна змінити, якщо знаєш, що готує завтра… І якщо хочеш її змінити…

Жінка уважно обдивилась обох. Коли Ром зустрів погляд її темних, глибоких очей, йому стало трохи не по собі.

— Тобі це треба більше, ніж їй. Давай почнемо з тебе.

Влада розчаровано зітхнула й зайорзала на стільці.

— Я не люблю, коли мені гадають, — сказав Ром.

— Ми спитаєм не від тебе, а від імені Того, Хто Шукає. Хочеш, я погадаю на твоє минуле?

— Ну, хіба що на минуле…

Жінка тричі перетасувала колоду.

— Зніми…

Розклала карти і стала мовчки їх споглядати. В розкладі було багато людей з посохами і чашами.

— …У тебе в минулому не було нічо’ особливого. Було чи є велике кохання, багато емоцій і марнославства. Ось вплив короля Жезлів — це, мабуть, батько… Сильний вплив… Цей розклад я зробила на півтора роки тому.

Вона знову перетасувала і розклала карти, й на цей раз на темних пейзажах випали сильні люди з мечами, оголені молоді жінки, місяць і вже знайоме колесо з фортуною. Перекривав усі карти темний силует старого з пронизливим поглядом й піднятою рукою. Потім на стіл лягла ще одна дивна картинка, і Луїза знову змішала карти. Розклад Роману чомусь не дуже сподобався.

— Що там? — спитав він з напускною байдужістю.

— Так, нічого. З першого разу може вкрастися помилка… Я гадала тобі на майбутнє.

— Ні, на майбутнє краще не треба!

— Ти впевнений?

— Так. Я не дозволяю нікому!