Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

У лютому два тижні село було засипане снігом, тоді вона покинула репетиції і цілими днями сиділа скулена на ліжку, дивлячись через вікно на засніжені плинні краєвиди. За тиждень хтось почав добиватися до неї. Це був господар із села, який зі злістю запитав її, чи вона взагалі ще жива. Не подає ніяких знаків, кругом будинку немає слідів. З комина не йде дим. Що то за звички? Так не робиться. Він їде саньми до міста, то що їй привезти? Сказала, щоби винограду, оливкового масла, багато салату і помідорів. Той знизав плечима і під вечір приніс їй пластикову торбу з буханкою хліба, мішечком квашеної капусти, салямі та шоколадом. Виявилося, що вона усе те з’їла. Тепер він приходив щодня і палив їй у великій кахляній пічці, яка нагрівала весь дім. Казав, що взимку треба їсти бігос і обов’язково слід випити чарку горілки. По ньому було видно, що саме це він робить постійно.

Коханий Татусю, чи ти знаєш, що відчуває людина, якої не кохають? Відчуває, що усе, що зробить — погано, і навіть коли перестає це робити — це теж погано. Усе в ній нікуди не годиться. Вона є шматкою, папірцем, кинутим на землю. Така людина ніколи не знатиме спокою. Робитиме усе, щоби заслужити кохання, але їй це ніколи не вдасться. Може, з таких некоханих людей і беруться усі ті, що прагнуть досконалости, бо їх ніколи не задовольнить жоден результат; вони працюватимуть, як воли, без можливости осягнення, без нагороди. Країна Сізіфів і тих, хто носить воду решетом.

Коли сніги трохи станули і дорога стала проїжджою, вона поїхала з господарем до містечка й накупила фарб та пензлів. Банки, баночки, тюбики. Бачу, що буде ремонт, усміхнувся господар, але я вам скажу, що не варто, бо вся халабуда одразу розвалиться, шкода тільки грошей. Вона сказала, що зробить на Великдень ще один виступ. Цього разу знову щось інше, але він лиш усміхнувся якось сумно і нічого не відповів. Тепер вона проводила у залі зі сценою цілі дні і малювала; в селі було чути музику, яку вона пускала на грамофоні — така, як у радіо, нудна. До мелодії долучалося кавкання ворон і галок, які цього року вподобали собі дерева у занедбаному парку. Пополудні вона гріла воду і відмивалася від тих фарб тільки для того, аби наступного дня вимазатися ними знову. Потім запарювала трави і писала свої листи.

Вона зробила собі справжнє риштовання зі старих столів, яких повно було на веранді. У пластикових відрах розводила фарби, у слоїках змішувала кольори. Коли в березні почало теплішати — деякі дні бували майже весняними, — вона широко відчиняла вікно, тоді було чути, що навіть підспівує собі під ніс. А коли вибиралася в містечко на пошту чи до банку, то купувала собі пляшку вина. Усі дні виглядали однаково, лише природа виламувалася з отого повторюваного, монотонного ритму, бо морози спали, і великі маси вогкого повітря висіли тепер нерухомо над селом. Кора дерев стала лискучою, оксамитною, торішнє листя оточила хмара гнильного запаху. Нарешті в парку розквітли проліски.

Коли перед Великоднем, який випадав на початок квітня, розіслала усьому селу нові запрошення на виступ, господар ходив від хати до хати і казав людям, щоби прийшли, щоби були милосердними, врешті-решт ті дві години їх не спасуть, а їй буде приємно, бо ж готувалася цілу зиму, і вона непогана жінка, може, лиш трошки придуркувата, але якось по-доброму придуркувата, бо ж нікому нічого поганого не робить, лише танцює. Тому в сам Великдень пополудні, після ситних обідів знову прийшло на виступ дев’ятеро людей плюс троє гостей з містечка. Несміливо заходили до темної зали, скеровувані стрілками, намальованими на стінах. У напівтемряві займали місця під акомпанемент вишуканої музики. Потім розблисло світло, і в них витворилося враження, що опинилися у справжньому переповненому театрі, які показують у кіно — із залою для глядачів, балконом і ложами, і навіть здавалося їм, що чують шум сотень людських голосів. Це вже була не та сумна обдерта зала, що раніше. Стіни тепер були покриті рядами збуджених облич; лиця сягали від підлоги до стелі. У ложі праворуч видно було навіть короновані голови і когось із пурпуровою президентською стрічкою, що бігла навскіс через груди. І були капелюхи жінок і циліндри чоловіків, а також цілком звичайні обличчя. Ті, що в залі, були намальовані недбало — усі схожі один на одного, але ті, що в ложах, різнилися між собою, і якщо придивитися уважно, то можна було там розпізнати світле волосся Мерилін Монро і характерну зачіску Елвіса. О, і вже задоволено показували один одному — вусате обличчя маршала Пілсудського, а може, то був Лех Валенса. Були обличчя шоколадні й бородаті, круглі й видовжені. Були старі й були діти. У дальших рядах вони робилися подібними, а потім були вже лиш парою крапок і двома перпендикулярними лініями — ніс і вуста. Але нічого. Господар гучно сміявся, дивлячись на все це. А то, холера, має талант, сказав. І немовля сміялося, а потім розплакалося, мабуть, тому, що в маленькій дитячій голівці не вміщалася така різноманітність, така кількість облич. І тому коли вдарила музика, вони радісно заплескали, а вона, жінка в білому тюлі, елегантно вклонялася їм, і взагалі не можна було розпізнати, скільки їй років. Вона танцювала перед ними напрочуд легко, і тепер не стільки вірили їй, скільки знали, що вона не вчинить їм прикрости — не впаде, не розсиплеться на порох, не злетить раптом у повітря, несена тюлем, як повітряна кулька. Це була якась музика, яка нагадувала дзижчання комах, а вона й справді перетворювалась у шершнів і бджіл, тріпотіла руками, а якась дивна, подвійна діадема в її волоссі справляла враження, наче то були великі очі. Ох, усім дуже сподобалося, і навіть викликали її на біс.

Наступного дня про малюнки знало вже усе містечко, а невдовзі й уся околиця, і на довгий травневий вікенд приїхало кілька осіб, щоби кинути на них оком. Вона була ввічливою, але категоричною — нехай залишать адреси, дістануть запрошення на спектакль.

І все останнє літо вона