Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

звичайних стіп, наче вона була істотою, яка не призначена для звичайного ходіння. Ці дивні замінники стіп, куксочки, ув'язнені в лискучих пуантах, лиш торкалися дерев'яних дощок підлоги, тупали якось не по-людському, наче по сцені бігав кіт. Волосся було заколоте високо у срібний невеличкий кок, прикрашений білими квітками. Густий макіяж невпізнавано змінював її лице — воно пасувало до тюлю музики, але якщо дивитися на саме тільки лице, то витворювало моторошне враження маски. Так це виглядало.

Дев'ятеро людей, включно з її чоловіком, били браво, а танцюристка граціозно розкланювалась. Під кінець усі дістали апельсиновий сік, виноград і тістечка. Додому повернулися задоволеними. Зрештою, хто знає напевно?

Коханий Татусю, якби ти міг собі уявити, що тут сьогодні діялося, то був би, мабуть, дуже здивований. Уперше за кільканадцять років я танцювала для публіки! Танцювала свій коронний номер з «Лебединого озера». Як шкода, що ти ніколи не мав змоги побачити мене в ньому. Я знаю, що ти думаєш про мої танці. Але хіба справедливо бути про мене поганої думки, ніколи мене не бачивши? Я мрію, щоби ми побачилися, щоби ти міг сюди приїхати, хоча ні, для мого Татуся це була би надто важка, надто довга подорож, і все ж я люблю уявляти собі таку сцену — Татусь у залі… Я, може, станцювала би щось особливе, ще не знаю, що. Цікаво, як би ти почувався. Адже перше, що ти мені закинув, коли я була маленькою — це що я взагалі не маю музичного слуху. Тебе дратували мої уроки гри на фортеп’яні. Ти називав їх «барабанити». А як має грати мала дитина? Ти відправив учительку, тому я грала на підвіконнях, на столах. А мої уроки танцю ти висміяв. Ми з мамою тримали їх у таємниці. Мама казала, що я ходжу на додаткові уроки французької, і я навіть брала з собою підручник. Ти нічого не помітив! Мені багато разів спадало на думку, що ти міг не любити мене. Але чому? Що я була дівчинкою? Хіба це може бути достатньою причиною? І чи може бути таке, що батько не любить власної дитини? Я, мабуть, помилялася; твоя любов була іншою — ти хотів для мене якнайкраще, щоби мені не треба було мучитися, щоби я жила добре влаштованим життям, а може, ти просто вважав, що артист взагалі не може бути щасливим. А люди ж так сильно прагнуть бути артистами, щоби їх любили. Ні про що інше не йдеться. З якихось причин усі більше люблять співаків, танцюристок, письменників аніж шевців чи палітурників, якими б вони не були хорошими…

Її чоловік, чи хто він там був. Останньої ночі, перед тим днем, коли він сказав, що повертається до міста, вона знайшла його на другій половині двоспального ліжка. Притулилася до його м'якої, гарячої, оксамитної спини. Його шкіра, підбита шаром жирку, наче м’якеньким хутром, була живою і приємною на дотик. Гріла. Але він щось буркнув і перевернувся навзнак. Вона не могла заснути, тому чула нічні концерти короїдів, мишей і нічних метеликів, які вдарялися в шибу. Чула якісь швидкі кроки за вікном, далекий крик сови. Не могла заснути через замерзлі ноги і біль у спині. Матрац був надто м’який, і її худе висушене тіло провалювалося в нього, як кусок дерева. Хребет посилав застережливі ритмічні поколювання. Вранці вона побачила, що він спить на самому краєчку ліжка, а вона тут же біля нього. Вночі, мабуть, відбувалися ті самі маневри, що і вдень — він відсувався, а вона спішила за ним. Урешті-решт виїхав.

Коханий Татусю, написала вона того дня, мушу тобі сказати, що мене прикро зачепили оті твої слова, вони ще й сьогодні бринять мені у вухах. Батьки, проте, люблять своїх дітей, адже це природно, тому я знаю, що ти не хотів мене скривдити, а всього лиш застерегти від труднощів артистичного життя. Часом я визнаю, що ти мав рацію, бо якби мені сьогодні довелося ще раз вибирати, не знаю, як би я вчинила. Не знаю.

Потім настала зима, але була на диво лагідна. Вистачало електронагрівачів, щоби нагріти спальню і кухню. Під час репетицій вона вмикала в залі за сценою два маленькі піддувала, і за десять хвилин ставало тепло. Вона вправлялася. Звичайно, сама помічала, що музика випереджає її, що мусить зменшувати розмах, знижувати стрибки, тільки позначати нахили.

Якщо людині за шістдесят, важко чекати колишньої жвавости, колишньої легкости, хоч і важила вона не більше, ніж раніше.

Любий Татусю, я хотіла би зробити тобі якийсь подарунок на уродини, але справді не знаю, який. Це справді дивно, що ми вже обоє не молоді — однаково рухаємося з часом уперед. Можна сказати, що йдемо плече в плече. Разом. Тобі буде 90 років, мені за місяць виповниться 64. Я завжди пам’ятаю, що нас розділяє 26 років, і я бажаю собі бути в такій же добрій формі, яку ти, хочу вірити, маєш зараз. Ми так давно не бачилися. Майже тридцять п’ять років тому…

Звичайно, і цього листа вона не закінчила. Приєднався до інших і замовк на півслові у шкіряній валізці.

У грудні вона готувала виступ на Різдво. Мала танцювати «Лускунчика» і сумлінно працювала по кілька годин на день. Підготувала запрошення і розіслала їх поштою — тобто вкинула у поштову скриньку в містечку. Вислала також запрошення війтові, бургомістрові містечка, аптекарці, у якої купувала свої креми, учительському колективу. Що ж, прийшло лише четверо людей — господар з жінкою і оті дві безлітні, сиві й немічні, зігнуті до землі, спраглі вигляду руху. Інші — може, боялися, що вона впаде під час танцю, що переломиться, як паличка, і вони змушені будуть стати свідками чогось прикрого. Люди хочуть бути учасниками лише приємних подій.

Того вечора вона дозволила собі поплакати. Лежала навзнак, а сльози всмоктувались у її суху, як пустеля, шкіру, так що ні одна крапля не спливла на простирадло.

На Різдво отримала кілька листівок із побажаннями, серед них і від чоловіка, чи партнера, чи ким він там був —