Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Хочу тебе, "батьку", привітати...

— З чим?

— Ми розчистили завали десятого будинку на вулиці Провіантовій, де був штаб петлюрівців.

— Найшли якісь цінні таємні папери?

— Та ні... Нічого цікавого. По телеграфу вони до самого кінця заспокоювали Самокиша і Петлюру, що в Катеринославі і навколо нього все спокійно.

— Про їхню короткозорість, Фоме, я й без твого повідомлення здогадувався.

— Я не з цим тебе, "батьку", прийшов привітати.

— А з чим?

— Серед трупів у штабі ми знайшли петлюрівського полковника Гулого-Гуленка... Це ти їх усіх з гармати прямою наводкою — і прямісінько до Диявола в пекло.

На обличчі Махна замість очікуваної радості — занепокоєння і суворість. Невдовзі він сказав:

— Виходить, Гулий-Гуленко — не боягуз і не втік з поля бою, як я про нього подумав... А загинув, як належить сміливому командирові. Дай моє розпорядження, Сидоре, щоб поховали його з усіма військовими почестями. І виступи на його могилі, скажи добре слово про нашу революцію та українське повстанство.

— Слухаюсь, "батьку".

Фома вийшов, а зайшли Галина Кузьменко й Негребецький.

— Де це ви так довго шлялися? Я вже занепокоївся, — накинувся на них Махно.

— Возив Галину Андріївну до музею Яворницького, — доповів Іван. — Там стільки цікавого! І багато нового ми дізналися.

— Я також був там. Мені сподобався музей і його вусатий господар.

— Знаю, що був, — сказала Кузьменко. — Нам Яворницький розповів. Ти йому дуже сподобався. А ще Дмитро Іванович зізнався, що подарував тобі пляшку витриманого козацького вина. Гадаю, що без мене ти його не випив?

— Галя, як ти могла так погано про мене подумати? У тебе ж сьогодні день народження... Ось ми й вип'ємо козацького вина.

— Дякую,... — Галина приємно усміхнулася. — А ще Яворницький просив, щоб ти передав йому Охоронну грамоту — боїться, що твої хлопці можуть пограбувати музей. До речі, я власноручно розстріляла на місці злочину трьох наших мародерів.

— Правильно зробила. А тепер сідай до столу. Я продиктую для Яворницького грамоту.

Галина взяла стільця, сіла на нього, підсунула до себе ближче чорнильницю з ручкою.

Махно зупинився посеред кімнати й почав диктувати:

"Охоронна грамота. Знаю Д. І. Яворницького як чесну людину і талановитого історика. Кожний, хто йому не вірить, підлотник, а хто зазіхне на цінності його музею, — злочинець трудового народу і підлягає розстрілу на місці.

Батько Махно. 28 грудня 1918 року".

Нестор підійшов до столу, розписався в Охоронній грамоті, поставив свою круглу печатку й подав папір Негребецькому.

— Негайно завези, Іване, її в музей.

Коли Негребецький вийшов, Галина сказала:

— Наш Негребецький — майбутній великий поет. Які чудові свої вірші він читав! Що вірш — то пісня. До речі, він обіцяв написати пісню особисто для мене.

Махно посуворішав:

— Нехай спершу складає пісні про повстанську армію, про наші походи, бої... А вже потім — про жінок.

Галина не здавалася:

— Будь м'якшим до нього, Несторе. Поети усі вразливі, серця у них завжди, мов свіжа рана. До того ж, Негребецький не просто поет, а талановитий. А таланти, як відомо, народжуються нечасто...

Махно віджартувався:

— Скрізь — самі таланти. Нікого й виматюкати, як слід.

А Кузьменко серйозно додала:

— І ти, Несторе, великий талант, тільки іншого поля ягода. І тебе я прагну захистити від злих людей, потай від усіх молюся за тебе.

Галина підійшла до отамана, хотіла його обняти, але рипнули двері — зайшли Лев Зіньковський та Сашко Нетреба — і вона відійшла до столу.

— Що там у тебе? — спитав Махно в розвідника.

— "Батьку", мною викрита група катеринославських більшовиків, яка планувала тебе вбити.

— Де вона та група? — поцікавився отаман.

— Їх було троє. Усіх розстріляв. Перед смертю зізналися, просили помилувати. Але ж вони — більшовики. То яке може бути для них помилування?

— Ще які новини?

— Наступна звістка, "батьку", неприємна.

Сашко уїдливо зауважив:

— Наче перша звістка — мед на душу. Ну й "Альоша, ша!"

— Давай, розповідай, — сказав отаман.