Софі Періно - Дочка Медічі

при дворі. Він не промовив до мене жодного слова, але його безтурботність і нахабні погляди лише погіршили мій стан. Його від’їзд мав стати справжнім благословенням. Але та сцена в саду навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Мені сняться жахіття. Я не можу їсти.

Я ігнорувала відверті запитання Генрієтти та погляди Жийони. Я виконала єпитимію, яку сама на себе наклала, й нікому не розповіла про те, що трапилося. Дякувати Богу, мати приписує відсутність у мене апетиту та темні кола під очима тривогам, пов’язаним з Анжу. Зрештою, мати теж має виснажений вигляд, причиною якого є інцидент із вибитим із сідла Анжу.

Коли табір мого брата постає перед нами крізь пелену дрібного дощу, який мрячив упродовж усієї нашої поїздки, вона стискає мою руку.

— Уже недовго. Ми побачимо вашого брата цілим та неушкодженим і вперше почуватимемось добре відтоді, як сеньйор приніс звістку про його падіння.

О Генріху, я так жадаю бачити вас! Якщо я — ваш ідеал, то ви — мій, і я буду в безпеці, щойно опинюся біля вас. Можливо, я знайду спосіб вигнати Гаста з вашого оточення, не розповідаючи вам, що він зробив.

Коли карета зупиняється, Анжу вже чекає на нас. Карл спускається. Вони незграбно уклоняються один одному, після чого його величність квапливо прямує до намету під королівським прапором. Генріх не йде слідом за ним. Він стоїть попри те, що дощ стікає з його капелюха на камзол, і чекає, доки ми спустимося. Не встигає мати торкнутися ногами землі, як він стискає її в обіймах.

— Мій любий,— вона трохи відсувається від нього, аби краще роздивитися,— яке полегшення бачити, що з вами все гаразд. Ось і ми — жінки, які люблять вас понад усе на світі.

Вона знову обіймає його, а потім відступає убік, пропускаючи мене до брата. Я залюбки наслідую її приклад і кидаюсь йому на шию — мої сльози радості змішуються з краплями дощу.

Генріх не притискається до мене. Натомість він відвертається і пропонує руку матері.

— Вам не можна стояти під такою зливою. Я не пробачу собі, якщо ви захворієте через мене.

Анжу веде її до намету, а я, підібравши сукню, біжу за ними, хлюпаючи калюжами і дивуючись, чому він не відповів на мої обійми.

Усередині Генріх допомагає матері зняти плащ. Поки служник допомагає мені зробити те ж саме, я намагаюсь перехопити погляд брата, але він заклопотаний тим, що наливає матері вина, відганяючи другого камердинера, аби той не заважав. Його очі не оминають нічого, от тільки на мені не зупиняються. Відпустивши служників, він кличе матір:

— Підійдіть до вогню.

Генріх розтирає матері руки.

— Сподіваюсь, вас задовольнить, як я облаштував ваш намет. Я особисто перевірив, щоб він нічим не відрізнявся від мого.

Анжу розмовляє без упину. Його обличчя пашить вогнем. Збудження впадає в око. Це пояснює, чому він зігнорував мене. Як і Карл, Генріх схильний зосереджуватися на чомусь одному; коли він одержимий якоюсь ідеєю, він чіпляється за неї, немов пес за свою кістку. Цікаво, що його непокоїть. Згадує той чи інший епізод із минулої битви чи готується до наступної? Гадаю, лестощі підвищать йому настрій і привернуть увагу до мене.

— Ми багато чули про вашу грандіозну перемогу,— кажу я, виходячи вперед і наливаючи собі келих вина, оскільки ніхто не зробив цього для мене,— але ніхто не зрівняється з вашим талантом оповідача. Скажіть: що ви відчували, коли швейцарці розгромили німецьких найманців?

Погляд Анжу вперше зустрічається з моїм. Його очі на диво суворі.

— Я не маю жодного бажання говорити про це. Вам доведеться удовольнитися іншими оповідачами. Може, їх і влаштовує неповна перемога, але мене — ні.

— Мій Александре,— мати торкається його плеча,— як ви можете називати таку перемогу неповною? Тисячі полонених, поранений Коліньї... Поза сумнівом, це доблесна перемога.

— Так, пані, але я мріяв привезти труп Коліньї на спині віслюка, як це було з Конде. Мертвий чоловік не може втекти на південь і взяти із собою залишки війська гугенотів.

Ось чому Генріх не в гуморі: Коліньї утік.

— Адмірал має диявольський талан,— мати хитає головою.— Однак це не може тривати вічно. Ви маєте розповісти мені про сеньйора де Морвера, якого ви згадували у своїх листах. Така недобросовісна людина може стати в пригоді для досягнення нашої мети.

— Пані, я з радістю висловлю свою думку з цього приводу, але потім...— Анжу дивиться на мене, скрививши губи в дивній гримасі.

Щось із ним не так, і причина не лише у втечі Коліньї.

— Певну інформацію краще тримати в таємниці, адже наша сестра має друзів, які прагнуть знати все про наші плани.

Я збентежена згадкою про цих «друзів». Натяк Генріха неоднозначний, але його ворожість очевидна. Звісно, мати не пропускає його слова повз вуха: хіба вона може таке пропустити?

— Генріху, що відбувається?

— Тут? — відповідає він.— Нічого не відбувається. В інших місцях — так. Поговоримо про це згодом. Коли ви позбудетесь мокрого вбрання і ми будемо наодинці.

Кілька жінок забігають до намету, сміючись та струшуючи краплі дощу зі своїх плащів. Генріх цілує матері руку.

— Залишаю вас під наглядом ваших фрейлін.

Перш ніж піти, він кидає на мене прощальний погляд, сповнений гніву та болю водночас.

Невже Гаст розповів щось Анжу? Що саме? Якщо він стверджує, що я піддалася йому, я зможу себе захистити. Навряд чи він такий дурень. Я мушу розвідати, що трапилося. Проте мені заважають звичайні в таких випадках клопоти фрейлін. На щастя, усі втомилися після тривалої подорожі. Коли нам приносять холодну вечерю,