Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

випаде честь грати роль нареченої в одній із наших невеликих п’єсок? Так от, зараз я почуваюся так, ніби лише гратиму наречену. Це все не насправді.

Емілі й сама почувалася так, ніби все було несправжнім. Але вже скоро, зовсім скоро все скінчиться і її залишать у благословенній самоті. А коли Ільза вбралась у свої весільні шати, вона подумки вирішила, що їх вишуканість виправдовує всю попередню метушню. Як же Тедді має її кохати!

— Ну хіба вона не схожа на королеву, — прошепотіла тітка Лаура, в голосі якої чути було обожнювання.

Емілі й сама вдягла свою синю сукню й поцілувала вмите дівоче обличчя під рожевими цяточками та перлами весільного серпанку.

– Ільзо, дорогенька, не вважай мене безнадійною вікторіанкою потому як я скажу, що сподіваюся, що ви «житимете довго і щасливо».

Ільза стиснула її руку, але засміялася — щоправда, трішечки занадто голосно.

— Сподіваюся, тітка Лаура не думає, буцім я згадую королеву Вікторію, — прошепотіла вона. — І в мене страшні підозри, що тітка Джейн Мілбурн молиться за мене. Її обличчя зрадило її, коли вона увійшла поцілувати мене. Мене завжди дратує, коли люди моляться за мене. А зараз, Емілі, зроби для мене ще дещо. Вижени всіх з кімнати — геть усіх. Я хочу декілька хвилин побути на самоті.

Якимось чином Емілі це вдалося. Тітки та кузини спурхнули донизу. Лікар Барнлі нетерпляче чекав у холі.

— Ви там скоро? Тедді і Гелсі чекають, коли ми їх запросимо до вітальні.

– Ільзі потрібно кілька хвилин наодинці з собою. О, тітко Ідо, я така рада, що ви дісталися сюди! — до огрядної дами, яка боязко підходила до натовпу. — Ми вже боялися, що у вас щось сталось і ви не прийдете.

— Щось таки сталося, — задихнулася тітка Іда, яка насправді була троюрідною сестрою. Незважаючи на свою задишку, тітка Іда була щаслива. Вона любила першою приносити звістки, а особливо лихі. — І лікар не міг мене забрати, тож я мусила взяти таксі. Сердешний Перрі Міллер — ви ж його знаєте, так? Такий розумний молодик… загинув у автокатастрофі приблизно годину тому.

Емілі здушено скрикнула, кидаючи шалений погляд на двері Ільзиної кімнати. Вони були ледве прочинені. Лікар Барнлі повторював:

— Перрі Міллер загинув. Боже милостивий, який жах!

— Так, авжеж загинув. Зараз він уже точно має бути мертвим: він був без свідомості, коли його витягли з уламків. Його забрали до Шарлоттетаунської лікарні і зателефонували Біллові, який, звісно ж, одразу помчав туди. Яке щастя, що Ільза виходить заміж не за лікаря! У мене буде час розібрати свої речі перед церемонією?

Емілі, придушуючи свою скорботу за Перрі, показала тітці Іді вільну кімнату й повернулася до лікаря Барнлі.

— Не кажіть про це Ільзі, — попередив він, хоч у цьому й не було потреби. — Це зіпсує їй весілля. Вони з Перрі були давніми приятелями. І чи не могла б ти трохи поквапити її, Емілі? Вже час.

Емілі, з більшим відчуттям нічного жахіття ніж будь-коли, вийшла з холу й постукала в Ільзині двері. І не почула нічого у відповідь. Вона відчинила двері. На підлозі, кинуті в загальну купку, лежали весільний серпанок і безцінний букетик орхідей, який певно обійшовся Тедді дорожче, ніж будь-коли на все своє весілля витратила наречена з роду Барнлі чи Мурреїв. Та Ільзи ніде не було. Крізь відчинене навстіж вікно до кімнати залітав вітер.

— Що там таке? — нетерпляче вигукнув лікар Барнлі, стаючи в Емілі за спиною. — Де Ільза?

— Вона… пішла, — відсторонено сказала Емілі.

— Пішла… куди пішла?

— До Перрі Міллера, — Емілі точно це знала. Ільза почула слова тітки Іди, і…

— Дідько! — крикнув лікар Барнлі.

Вже за кілька хвилин по всьому будинку бігали нажахані та похмурі гості, усі вони щось вигукували чи запитували. Лікар Барнлі геть втратив голову і вже повністю нехтував своїми звичними богохульством і незалежністю від жіноцтва.

Навіть тітка Елізабет була приголомшена. Такого серед них іще ніколи не траплялося. Щоправда, Джулієт Муррей теж утекла. Але вона втекла, щоб вийти заміж. Жодна наречена з роду Мурреїв не робила такого. Одна лиш Емілі зберегла здатність тверезо мислити й діяти. Саме вона довідалася від молодого Роба Мітчела, як Ільза пішла. Він саме ставив свою машину побіля садиби, коли раптом…

— Я бачив, як вона стрибає з вікна, на її плечах був плащ. Вона ковзнула до нижнього краю даху, а тоді зіскочила на землю, як кішка. Потім вона припустила до провулка, застрибнула до машини Кена Мітчела і так рвонула, ніби в неї демон вселився. Я подумав, що вона збожеволіла.

— Збожеволіла… в якомусь значенні. Робе, ти мусиш вирушити за нею. Зачекай, я зараз покличу лікаря Барнлі — він поїде з тобою. Я залишусь тут і наглядатиму за гостями. Прошу тебе, їдь так швидко, як тільки зможеш. До Шарлоттетауна всього чотирнадцять миль. Ти можеш поїхати і повернутися за годину. Ти мусиш привезти її назад… а я скажу гостям, щоб вони зачекали…

— Не сподівайся багато зробити з цим розгардіяшем, Емілі, — сказав їй Роб.

Пройшло навіть більше години. Та лікар Барнлі з Робом повернулися самі. Ільза не прийде — і це все. Перрі Міллер не загинув, він не був навіть тяжко травмований, але Ільза не прийде. Вона сказала батькові, що вийде заміж лише за Перрі Міллера.

Лікар стояв у центрі невеликої групки збентежених і заплаканих жіночок у верхній частині холу. Серед них були тітка Елізабет, тітка Лаура, тітка Рут і Емілі.

— Гадаю, якби її мати була жива, цього б не сталося, — приголомшеним голосом казав лікар. — Я ніколи й не думав, що вона небайдужа до Міллера. Як би я хотів, щоб свого часу хтось скрутив Іді Мітчел в’язи! О, плач, плач… так, плач, — несамовито мовив до бідолашної тітки Лаури. — Чим допоможе пхинькання? Що за диявольський гармидер! Хтось має сказати Кентові, мабуть я. А ще треба нагодувати всіх тих спантеличених дурнів. Половина з них точно прийшла