Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

class="p1">– Останніми тижнями в нас уже з десяток таких випадків, але всі попередні – на Грушевського і на Чорно-вола. Теж ні з того ні з сього із крана починає текти солона вода. Десь, мабуть, піднялися ґрунтові солоні води й потрапили в роз'їдену іржею водопровідну трубу. У вас на вулиці такого ще не було! Все, дякую!

– А що мені робити тепер? – запитала Оксана, побачивши, що жінка збирається йти.

– Нічого не робіть! – сказала, обернувшись, жінка. – На Грушевського й Чорновола солона вода сама зникла й після цього пішла звичайна. Думаю, що й у вас таке буде!

Спантеличена Оксана всілася в крісло і подивувалася, що чайка, яка продовжувала весь цей час кричати, перестала її дратувати. Але тільки-но вона про це подумала, як роздратування від різких і нестерпних для її ніжного слуху криків повернулося.

Через годину прийшла ветеринар. Вона вправно заклеїла чайці скотчем дзьоб, потім так само вправно змотала їй скотчем лапи і тільки після цього розрізала бинти, звільнивши птахові крила. Чайка немов зрозуміла, що чинити опір не варто, і терпляче чекала, поки ветеринар оглядала її загоєні рани.

– Усе гаразд, – сказала вона нарешті. – Можете її випускати, якщо, звичайно, не хочете залишити вдома як домашнього вихованця.

Оксана тут же заперечливо захитала головою.

– Так, – закивала лікар-ветеринар. – Це не найприємніші птахи, та й запах від них… – І вона відвернула голову.

– Ви теж відчуваєте запах моря? – запитала Оксана.

– Ні, рибою пахне, – відповіла ветеринар. – І холодно у вас!

– Це я квартиру провітрюю.

Ветеринар пішла, заховавши у гаманці сто гривень, отриманих за виклик додому. Оксана стояла над коробкою, в якій на боку лежав птах із вільними крилами, але зі зв'язаними лапами та дзьобом.

– Ну все, прощатимемося! – рішуче мовила Оксана і, піднявши коробку, вийшла до коридору, де захопила з підвіконня ножиці.

У дворі, не звертаючи уваги на дощ, Оксана стягла скотч із дзьоба птаха й ножицями зрізала з лап. їй здалося, що чайка подивилась на неї підозріло й агресивно.

Оксана злякалась: а раптом чайка знов її клюне?! Адже тепер вона – абсолютно вільний птах.

Але чайка, задерши голову, втупилась у прямокутник неба над довгим двором-колодязем. Одразу ж підстрибнула і, знову крикнувши, злетіла вгору, голосно ляскаючи крильми.

Оксана провела її поглядом і, залишивши коробку надворі, повернулася додому.

У квартирі було холодно. Запаху моря більше не відчувалося. Оксана зачинила вікна, подивилася на чайник, який давно закипів. Заварила собі трав'яного карпатського чаю, сипнула ложечку цукру і з чашкою пройшла до кімнати. Всілась у крісло. Перевела подих і піднесла чашку до рота.

Чай був солоним.

Розділ 39

Залишивши чай на столі, Оксана обурено підвелася. Пройшлася до вікна, виглянула на подвір'я, і засмучений її погляд трохи відтанув, зупинившись на рідній «Чебурашці». Машина стояла надворі, мокра від дощу, й Оксана звично її пожаліла. «Бідолашна, – подумала вона. – їй там і холодно, і самотньо!..» Думки плавно перейшли на себе, й Оксана з тією ж ніжністю й легкістю пожаліла себе, не зводячи очей із «Таврії». Але сумувати вона не полюбляла, а тому опанувала себе й рішуче озирнулася на вішалку. Переодягнувшись, вийшла з квартири і, відчинивши дерев'яні ворота брами, завжди замкнені на ключ, виїхала на машині з двору на вулицю.

Дві лапки «двірників» старанно скидали воду з лобового скла. Дорога блищала. «Чебурашка» їхала бадьоро, як вірна конячка.

До вечірнього виступу залишалося ще майже чотири години, а цього часу більш ніж досить, аби з'їздити у Винники поговорити з подругою Лесею, жінкою, що завжди викликала в Оксани захоплення своєю турботою про абсолютно чужих і нещасних людей. Саме вона, Леся, заснувала притулок для безхатьків, який назвала «Оселя», і тепер цей притулок не лише був наповнений життям, але навіть – у певному розумінні – переповнений ним, переповнений багаторазово переламаними людськими долями, що не вкладалися в голову необізнаної з цією стороною життя людини. Майстерня з ремонту меблів, у якій працювали безхатьки, що жили в притулку, два магазинчики, майстерня, в якій іще двоє займалися розписом тарілок. Це був свій, особливий маленький світ. Але він був відкритий для всіх, хто потрапив у безвихідь і бажав знайти з неї вихід. По четвергах люди виїжджали до Порохової вежі, щоб годувати голодних і нещасних, у звичайні дні будь-хто із львівських безхатьків міг приїхати сюди, щоб помитися під душем або випрати свій одяг. Тут навіть у похмуру погоду світило своє маленьке сонце, світило й зігрівало. І звали це сонце – Леся.

Оксана проїхала спуск до озера, повернула хвилин через п'ять праворуч і звивистою дорогою почала спускатися вниз, в улоговинку, де розкинулося це велике й різнорідне за своєю забудовою львівське передмістя.

Вийшовши з «Чебурашки» вже у дворі «Оселі», Оксана поспішила в будинок. Увійшла і зараз же, здивована, зупинилася. У зазвичай порожньому і просторому коридорі, з якого через двері ліворуч можна було відразу пройти в офіс притулку, під вікнами і по другий бік, під стіною, на стільцях сиділи мешканці притулку; відмиті, чисто одягнені, вони все ж несли на обличчях тавро вуличного, тяжкого життя. У центрі коридору стояв Єжи Астровський. Точніше не стояв, а рухався в якомусь своєму танці, клацаючи перукарськими ножицями навколо жінки, що сиділа на стільці. На її обличчі блаженствувала усмішка, очі були заплющені. Одяг, руки заховані під простирадлом, накинутим на плечі, яке сягало своїми краями підлоги.

Вражена побаченим, Оксана кілька хвилин не могла зрушити з місця. Єжи Астровський раптом зупинив свій танець, помітивши її. Зрадів.

– Ой, здрастуйте! – вигукнув він. – Я не чекав!!!

– Я теж! – прийшла до тями Оксана і швидким кроком рушила в офіс.

Зачинивши за собою двері, вона кивнула дівчині-бухгалтеру й одразу обернулася до столу, за яким зазвичай сиділа Леся.

– Вона вийшла на п'ять хвилин, – сказала дівчина-бухгалтер.

Оксана кивнула і всілася на стілець біля тумбочки, на якій стояли кухлі, цукорниця і електрочайник.

Леся з'явилася через кілька хвилин. У ній щось змінилось. Оксані раптом здалося, що її подруга помолодшала, і в думках виникло крамольне припущення, що Леся ходила до косметолога.

– Ну, як тобі? – запитала Леся, привітно кивнувши.

– Що – як? – не зрозуміла Оксана.

Леся показала жестом на своє волосся, й тут Оксана все зрозуміла. У Лесі була нова зачіска. її волосся тепер було коротшим, і обличчя через це мало вигляд років на п'ять-сім свіжіший.

– Чай будеш? – запитала Леся, не дочекавшись од подруги оцінки своєї нової зачіски.

Оксана кивнула. її думки починали плутатися, втрачатися серед великої кількості сьогоднішніх вражень.

– Ой, а що