Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Старші браття посідали на коні і поїхали до царя. А Іван швидко під місток, взяв срібний кантар і потряс ним. І прибіг прекрасний кінь і каже:
— Посягни мені у праве вухо.
Іван посяг і вийняв срібне плаття. Як одівся у те плаття, позвідав ‘го кінь:
— Як хочеш нестися: у вітрі чи у гадці?
— У гадці…
Не встиг Іван сісти на коня, і вже були на місці. Розбіглися, підскочили, але ледь-ледь не досягли хустинку. Розбіглися вдруге і понад верх палацу перелетіли…
Вернулися домів, Іван сховав кантар під місток, і чиниться, що нич не знає, ніде не був…
Браття говорять межи собою про те, що вони виділи у царя, про витязя на срібному коні…
— Ой, той усіх побідив, всіх вас заганьбив…
— Тихо будь, дурню. Ачей ти видів?
— Ой я видів, я сидів на тополі і все видів…
Браття спересердя стяли тополю…
Але треба другий раз іти до царя… Як старші браття поїхали, Іван знов під місток, вийняв золотий кантар, потряс ним і прибіг золотогривий кінь:
— Посягни мені у праве вухо.
Іван посяг і витяг золоте плаття. Одів його на себе…
— Но, як хочеш нестися: у вітрі чи в гадці?
— У гадці…
Чим сів Іван на коня, уже були на місці… Розбіглися, айбо не доскочили до царівни… і хустинку не взяли.
Вернулися домів. Іван переодівся, кантар сховав під місток, і як прийшли браття, став їм докучати:
— Чи так, що там були не такі жебраки, як ви?
Браття сердито звідують:
— Хіба ти видів?
— Ой, видів! Я виліз на дуба і дивився.
Браття спересердя стяли і дуба…
Треба третій раз іти до царя. Наперед поїхали старші браття. Тоді Іван вийняв з-під містка діамантовий кантар, потряс ним, і прибіг прекрасний кінь з діамантовою гривою:
— Посягни мені в праве вухо.
Іван посяг і витяг діамантове плаття.
Коли вбрався, каже кінь:
— Як хочеш нестися: у вітрі чи в гадці?
— У вітрі.
Сів Іван на коня і помалу йдуть, ідуть, ідуть. Зустріли мишине військо. Мишиний цар загойкав на них:
— Пресвітлий царю, мало станьте!
Іван зупинив коня… Як мишине військо пройшло, їх цар красно подякував, вирвав трохи шерсті і говорить:
— Загорніть сю шерсть у папір, і буде вам в пригоді.
Ідуть далі… Видять: марширує риб’яче військо. Риб’ячий цар загойкав:
— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде.
Іван зупинив коня. Пройшли риби, і їх цар красно подякував, вирвав трохи луски і передав Іванові:
— Сховайте, і буде вам у пригоді.
Ідуть далі і видять: проходить бджолине військо, їх цар загойкав:
— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде.
Іван зупинив коня. Бджоли пройшли, їх цар подякував Іванові, вирвав шерсті і каже:
— Коли будеш у царя, сим потряси, і вилетить бджола і почне літати над головою дівчини. Від тої дівчини візьми перстень і шириночку…
Так і було. Іван скочив на своїм коні на верх хижі і хоче взяти від царської дівки шириночку й перстень. Потряс шерстю, і нараз прилетіла бджола і почала літати над головою молодшої царівни…
Іван вхопив від молодшої дівки жуковину й шириночку і втік…
Всі залящали:
— Вхопив, вхопив!
А витязь пропав безвісти.
Царівна плаче. А цар пустив у новинки: хто знає такого і такого, най заголосить царю. Айбо ніхто не голосив нич. А браття втямили у Івана перстень і шириночку.
— Звідкіль у тебе ото? — звідають.
— Що вам до того?
Браття заявили царю, що у того і того є царська ширинка і перстень…
Цар наказав, аби Івана привели в його палату.
Привели Івана — цуравого, брудного. І чудуються, як перстень і ширинка потрапили в руки цуравого Івана.
Витязь, котрий на коні скочив до царівен, був не такий…
І дівка не хоче Івана, лиш мусить… Цар каже Іванові:
— Я за тебе дам доньку, кедь учиниш те, що тобі доручу.
Повів його в комору:
— Видиш се зерно?
Комора засипана була пшеницею, житом, вівсом, але зерно змішане було з піском, глиною.
— До ранку перебереш ‘го, аж ні — голова долів!..
Іван сів і журиться. А потім здогадався, що у нього є шерсть з миші… Потряс шерстю, і миша прибігла:
— Пресвітлий царю, що треба?
— Се зерно до ранку мушу перебрати…
— Не журися нич. Лягай та спи…
Як Іван ліг, миша свиснула, і нараз збіглися тисячі мишей і швидко перебрали зерно…
Цар вранці аж напудився: як один чоловік міг таку роботу зробити? Каже:
— Но, ще одно маєш учинити: знайди і вийми з моря сю жуковину — і верг у море.
Іван сидить і журиться. А потім здогадався, що у нього є луска з риби. Потряс нею, і з’явилася риба:
— Що треба, пресвітлий царю?
— Цар верг жуковину в море і наказав її вийняти…
— Не журися нич. Лягай і спи.
Риба свиснула, і нараз збіглися всі риби. Рушилися шукати. Шукають, шукають… Виплили на берег — нема жуковини! Ще раз попливли на дно моря… Шукають, шукають — вийшли на берег… Порахувалися — однієї маленької рибки нема…
— Напевно знайшла жуковину і не може її винести.
Пустилися шукати малу рибку. І знайшли її: засунулася в жуковину і не може плавати. Просять від неї:
— Дай нам жуковину, і ми винесемо.
— Не дам! Винесіть і мене!
Винесли, а жуковину передали Івану.
А Іван вранці показав цареві… Цар чудується, не хочеться йому давати дівку за простака, айбо мусить, бо пообіцяв…
Спіхуються на свадьбу. Посвадьбували. І молодих цар відправив у гусячу комору…
Раз виповіли царю війну. Військо готується на фронт, а Івана цар не пускає:
— Знайдеш мені ганьбу…
Іван осідлав шкалу, що на ній кури сиділи, і збирається також на фронт…
А як військо було уже далеко, потряс срібним кантаром, і прибіг до нього срібногривий кінь. Каже:
— Посягни мені у праве вухо.
Іван посяг і вийняв срібне плаття.
— Посягни в ліве вухо…
Посяг і вийняв срібну шаблю.
— Но, як хочеш іти: у вітрі чи у гадці?
— У гадці…
Лиш подумав, де хотів би бути, і нараз був там…
Неприятель уже перемагав. А Іван налетів на неприятельське військо і своєю чудесною шаблею все побив…
Цар, його старий, радується, кличе витязя в гості, айбо Іван сів на коня і, як вихор, помчався!..
Став коло своєї шкапи, сховав кантар і знову зробився таким, як був… Військо обходить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.
