Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

три зміївни хусти гаптують, а стара змія на печі лежить. І він прибіг під вікно:

— Няв, няв!

— Мамо, — каже одна, — ось наш котик!

— А дивіться, — каже мати, — може, то проклятий Сучченко!

— Та ні! Наш, бо такий і рябенький, як наш був.

Упустили його у хату. Він повертівся коло одної, повертівся коло другої — вони дали йому булки. Він під стіл підгорнув, а сам скочив на піч і витирається коло старої, а та не пізнала його — гладить його, пестить.

— Проклятий, — каже, — Сучченко, синів моїх повбивав, котів моїх порозганяв.

А він скочив на комин і сів коло рукавичок. А стара — каже:

— Йдіть, дочки, у поле, одна хай стане криницею — срібною і золотою. Вони там коло криниці стануть відпочивати, то я їх дожену і з’їм.

А той сидить та все слухає.

— А друга хай стане в полі яблунею, щоб було срібне і золоте яблучко, вони туди прийдуть на гостинець яблучка їсти, я їх і там дожену та з’їм. А третя полетить в дальше поле і стане там ожиною, щоб срібна і злата квітка була, от там уже я їх дожену і всіх поїм.

Вислухав він це все, ухопив рукавиці та у віконце.

— А я ж вам казала, що то проклятий Сучченко, — закричала змійова жінка.

Він прибіг до братів.

— Ріжте, брати, ожину і терен і в пучки в’яжіть, і до мого коня чіпляйте, та будемо тікати, та ще добре, бо всі пропадем!

Нарізали, начіпляли коло його коня — ледве кінь йде. Вони ідуть попереду, а Сучченко ззаду їде. Так женуть коней, так женуть, що аж мило з них летить.

— Станьмо, — каже, — браття, та оддишемо, та хоч води нап’ємося!

— Не ставайте, брати, станем там, он дивіться — вода блищить проти сонця, там нап’ємося, там погожая вода.

Як припустили вони коні, а він остався ззаду, а після, як припустив свого коня, як розженеться, як ударить ту криницю шаблею — вона так кров’ю і скипіла.

— Нема вже одної! Нуте, браття, тікати!

Біжать вони, а він і каже:

— Дивіться, браття, он яблуня — срібне, золоте яблучко — там наберемо батькові на гостинець: от-то радий буде!

Вони так приспішають, щоб він не побіг попереду. Але він як припустив свого коня, як підскочив до неї, як ударив шаблею — вона так кров’ю і скипіла.

— Нуте, браття, тікати!

— Дивіться, браття, онде ожина стоїть — срібна, золота квітка, осьде батькові на гостинець наберемо!

Вони так поспішають, а він пропустив свого коня, ударив шаблею і третьої уже не стало.

— Нуте, браття, тікати, бо лихо буде!

Стали вони тікати, оглянулися назад — аж змія летить: одна губа попід хмарами, а друга по землі волочиться. Як догнала, так Короленка з конем зовсім і проковтнула.

Вернулася до моря пити.

Після як погналася у погоню за ними — знову догнала і з конем зовсім Куховарича проковтнула.

Знову вернулась до моря пити. А тоді вже за Сучченком пішла у погоню. Дожене його, то він пучок терну укине їй в зуби, то поки вона проглине, то він втече трохи, а вона проглине та й знову у погоню за ним, як дожене, роззявить рот, то він туди пучок терну, а тут коня припускає. Давав терен, давав — не має уже чого давати. Став бігти, дивиться — кузня, а в тій кузні Кузьма і Дем’ян.

— Ей, — каже, — святий Кузьма і Дем’ян, одчини, сховай мене у кузні, бо нечистий дух з’їсть.

Впустили вони його у кузню з конем і двері зачинили. Прилітає вона до кузні і кричить:

— Кузьма і Дем’ян, одчини, оддай злочинця, бо як стою, так і з кузнею проковтну!

— Підожди, нечистий дух! Не ковтай із кузнею, лижи залізні двері язиком, ми тобі його з конем на язик посадимо.

Вона двері лиже, а вони кліщі печуть.

Пролизала залізні двері, утаскала язик по саму горлянку.

— Тепер його садови!

— Ні, — кажуть, — лижи більше, бо ще не пролізе він з конем.

Вона лиже, а вони кліщі печуть. Потягла вона язик, а вони кліщами — за язик…

— На, держи Сучченка!

А самі забрали молоти по сім пудів і пішли її бити. Як почали вони її бити — виригала вона Короленка з конем зовсім. Як почали вони її гнітить тими молотами — виригала вона і Куховарича, тільки неживі обидва.

— Е, — брате, — каже Кузьма, — треба ще бити, ще багато сили має нечиста тварюка!

Били вони її, били, поки всі сили не вибили. Як вибили силу, запрягли у плуг і давай світ переорювати. Приїхали до моря, допустили її до моря — вона випила половину моря, і сама лопнула.

Приходять вони до кузні, похоронили обох Сучченкових братів, і дають йому дві шпилечки і коржа шматок.

– Їдь, — говорять, — і буде тобі перше поле — так тобі буде спати хотітися. Як ти будеш тими шпилечками до вік торкатись, то переїдеш, друге поле тобі буде таке, що тобі буде хотітися співати, так тобі буде весело. Але як ти будеш цього коржа кусати, то воно перехочеться, бо як тільки заспіваєш, то пропадеш. Третє буде тобі поле — щипатиме тебе ззаду, кусатиме тебе, не оглядайся і не одмахуйся, бо пропадеш.

Узяв він те все і поїхав. Виїхав на те перше поле — так його сон клонить, так його сон клонить, що не можна на коні усидіти. Він усе тими шпилечками торкне у віка, то йому й перехочеться. Переїхав поле.

Виїхав на друге — так йому весело стало, так йому хочеться заспівати, так хочеться співати, що й сказати не можна, він все того коржа укусить шматочок, то йому й перехочеться. Переїхав кінь і те поле. Виїхав на третє — так його кусає ззаду, а він іде, і не оглядається і не одмахується. Осталось уже до межі, так як палицею кинуть. А тут як щось укусить його, він не витерпів — вийняв шаблю, як махнув назад, оглянувся назад — і нема нічого. Доїжджає він до границі — тут його і підхопили. Приводять його до короля.

— А що ти зробив, нащо ти мені носа одрубав? Я тебе зі світу згублю!

— Воля ваша — що хочете, те й робіть, я вже дотерпів!

— Як зробиш те, що я тобі скажу, то я тобі прощу. Як підеш до Червоного Короля, та висватаєш за мене дочку, то я тобі прощу все.

Він надів білу сорочку і