Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

Він носив тільки панаму або тропічний шолом, так само як оці стрільці носили просяклі потом берети.

Солдати пішли, і Віда заходився варити суп. По-італійському він називав його «мінестра», хоч, як сам визнав, до справжньої мінестри цьому супові було далеко, бо йому бракувало сімнадцятьох складових частин, головним чином, пармезану. «А я все одно називаю це мінестрою», — казав Віда.

На другий день Біді привезли товар — пиво, вино, пузаті сифони, — і поки він усе це приймав, Ота сам заходився варити обід. Він зважився тільки на суп, але старався, щоб суп був «те, що треба», і Віда побачив, що таке чеський картопляний суп, який варила Отина мати. На жаль, картопля тут була не така, явно не чеська, отож суп вийшов густуватий, і Віда сміявся, що це не суп, а лава, що він застигне в їхніх животах. Ота захищався, боронився, однак Віда вчепився за цю «лаву», говорив тільки про неї й про вулкани, власне, про єдиний вулкан — Етну, «під яким, голубе, стояла моя колиска».

Так він перейшов у розмові на острів Сіцілію і на місто Таорміну, де народився, чудове місто, найгарніше в усьому білому світі — це визнають усі, навіть чужинці, які приїздять до Таорміни й усі без винятку зачаровані нею. Бо в Таорміні є все на світі, а посеред міста — червоний знак, червона пляма, і це, в свою черву, найкраще місце Таорміни, де за день витрачають більше плівки, ніж у будь-якому іншому місті за довгі роки. «Клац-клац-клац-клац!» — клацають там фотоапарати…

Віда на мить замріявся, розчісуючи пальцями сивий чуб, але тільки-но Ота натякнув, що в них дома теж гарно, він зневажливо махнув рукою, мало не поскидавши зі столу склянки. «Де там, голубе, Таорміна унікальна, Таорміна стоїть на морському березі, щоб ти знав, а не десь у долині, як ти, може, собі думаєш! Таорміна стоїть над морем, мов фортеця, і звідти видно ген-ген далеко покручене узбережжя, облямоване білим мереживом прибою з морської піни та хвиль. А за цим прибоєм є клаптик берега, на ньому рибальські човни, а над тими човнами — виноградники, а над виноградниками — Таорміна, а над Таорміною — зелені гори, а над горами — вулкан Етна, білий, наче з крейди. Усе це я бачу перед собою, друже, воно весь час стоїть у мене перед очима, і я відчуваю його своїм носом. Бо Таорміна — це, по суті, квітучий сад, самі пахощі, самі квіти й самий спів пташок, а посеред Таорміни — давній римський театр, проти якого Вавілон — немовля. Десь-інде люди, маючи такий стародавній амфітеатр, дуже пишалися б. Але в Таорміні до цього ставляться цілком спокійно, бо там до всього звикли. А на самій горі, в цьому амфітеатрі, на сходах, друже, є цей славетний знак, ця червона пляма!»

Так вони знову повернулися до того, з чого почали, й Віда намалював пальцем у повітрі цей червоний знак — півметра в діаметрі — й пояснив, що знак там для того, аби кожен зразу побачив, що тут центр краси, що тут треба зупинитися, милуватися й фотографувати.

І знову Віда махав у повітрі руками, моделював ними узбережжя й гори з вулканами і говорив, говорив, що, коли стоїш серед тієї неповторної краси, то видно, як удалині височить Етна, а внизу виблискує море з білим мереживом, як саме над цією червоною плямою кружляють і співають солов'ї…

Ота перебив його, зауваживши, що це вже занадто, бо солов'ї ніколи ні над чим не кружляють, тим більше над якоюсь там плямою, а тільки співають уночі в кущах. У них дома, в Бржежанках, на Височині теж гарно, хоч такої дурниці, як червона пляма, немає, нема й амфітеатру, ані вулкана, ані моря. Зате в них є ліси, і які! І Жакова гора, і річечка, і ставок…

Але Віда перебив Оту, сказав, що його Бржежанкам до Таорміни далеко! Ота розсердився й порадив йому, щоб він мерщій вертався до своєї Таорміни й прислужував туристам — стелив їм у готелях за бакшиш постіль.

Тепер розсердився Віда й сказав, що ніколи нікому не прислужував, що він чесний рибалка й до готелів у Таорміні ніколи не мав ніякого відношення, бо весь час жив унизу, біля моря. «Нагорі рибу не ловлять, ти, дурню! Нагорі тільки милуються довколишньою красою й усіма мовами світу висловлюють захоплення, але Теорміна все одно наша і на ній гарно можна заробити».

Тоді Ота єхидно запитав, чого, в такому разі, Віда пішов до Легіону, якщо він так багато заробляв на своїй Таорміні, але Віда почервонів од гніву і заявив, що він на ній ніколи не заробляв, і його батько теж, а якщо й заробляв, то хіба кілька нещасних лір, коли туристам забагнеться покататися на морі і погратися у сіцілійських pescatori. А втім, вони не дуже охоче гралися і в рибалок, — тільки сідали в човен, наче в гондолу, веліли катати їх уночі та ще й ждали, що батько співатиме серенади. Але в батька не було голосу, до того ж туристи так уже йому набридли, що він ледве видобував із себе кілька тонів. Крім того, човен смердів рибою, і туристам це не подобалося, бо вони, мабуть, уявляли собі, що рибу ловлять уже засмаженою або в маринаді.

Ота реготав, а Віда дедалі дужче сердився і червонів, хоча й небагато випив, в усякому разі небагато як на сіцілійця й рибалку. Нарешті він прохопився, що в Таорміні були і, напевне, ще й досі є й інші човни, чистенькі, пофарбовані, з м'якими сидіннями, але водночас наче й рибальські, щоб у туристів виникала відповідна ілюзія… і що ці човни належать готелям, і він, Віда, працював на такому човні, коли чуб у нього був зовсім чорний — такий чорний, як зараз білий! — що він удавав перед туристами бадьорого рибалку, а також співав їм з мандоліною і возив їх уночі вздовж узбережжя. Та якось один швед загубив десь гаманець і звернув усю вину на нього, Віду, мовляв, це Віда поцупив гаманець у нього з кишені. Зчинився скандал, Віду допитували, тягали до слідчого, батько лютував і лаяв його, і тоді він, Віда, ситий усім по саму зав'язку, втік до Тунісу. Потім опинився в Алжірі, в Сіді-бель-Аббес. «А що це означає, ти, голубе, вже й сам