Роджер Желязни - Бог Світла

Кубера замахнувся правицею? для завершального удару.

— Старий боже, ти махлюєш, — сказав він.

Кубера всміхнувся заюшеними кров’ю устами, і його кулак вихопився вперед, немов чорна куля.

Яма вів бесіду з Ратрі, коли нічну тишу розітнув крик розбудженого Гаруди.

— Досі такого ніколи не бувало, — пробурмотів Яма.

Небо поволі почало розкриватися.

— Може, це виїжджає Великий Вішну…

— Він ніколи не робив цього поночі. Коли я допіру з ним розмовляв, він про це і словом не прохопився.

— Виходить, хтось інший з богів наважився осідлати його Птаха.

— Ні! Мерщій до загороди, пані! Мені може знадобитися твоя допомога.

І він потяг її за собою до сталевого гнізда Гаруди.

Гаруду вже було розбуджено й відв’язано, тільки каптура ще не знято йому з голови.

Кубера приніс сюди ще непритомного Сама і прив’язав його до кульбаки.

Тоді спустився додолу і швидко завершив останні приготування. Відкотив горішню частину клітки набік, прихопив з собою довгий металевий підкрильний гак — острогу — і рушив назад до мотузяної драбини. Пташиний дух нестерпно бив у ніс. Гаруда неспокійно тупцював на місці й стовбурчив пір’я, кожна пір’їна удвічі більша за людський зріст.

Помалу-малу видирався нагору Кубера.

Коли він прив’язувався вже до сидіння, Яма й Ратрі підбігли до клітки.

— Куберо! Ти що, збожеволів? — закричав Яма. — Адже ти завжди боявся висоти!

— Нагальна справа, Ямо, — відповів той, — а щоб спорядити Громову Колісницю, треба згаяти цілий день.

— Яка така справа, Куберо? І чого б тобі не взяти гондолу?

— Гаруда летить швидше. А про справу я розкажу тобі, коли повернуся.

— Може, я міг би допомогти?

— Ні. Дякую.

— А що, пан Муруган може?

— В даному випадку — так.

— Ви ж ніколи не мирили між собою.

— Воно й зараз так. Але мені потрібна його допомога.

— Гей, Муругане!.. Чому він не відповідає?

— Він спить, Ямо.

— У тебе кров на обличчі, брате.

— Та я оце втрапив був у невеличку халепу.

— Та й Муруганові, схоже, було непереливки.

— Нас обох спіткав той самий нещасливий випадок.

— Щось тут не так, Куберо. Зачекай, я зараз зайду до клітки.

— Не заходь, Ямо!

— Локапалам не годиться наказувати один одному. Ми всі рівні.

— Не заходь, Ямо! Я знімаю каптур з голови Гаруди!

— Не знімай!

Очі в Ями раптом спалахнули, і він аж ніби підріс, мало не вискочивши зі свого червоного вбрання.

Кубера нахилився вперед і, дотягшись гаком, скинув каптур з високої голови Птаха. Гаруда закинув голову назад і знову скрикнув.

— Ратрі, — попросив Яма, — напусти мороку на очі Гаруди, аби він не міг бачити!

І Яма рушив до входу в клітку. Морок, наче грозова хмара, оповив пташину голову.

— Ратрі! — гукнув Кубера. — Зніми цей морок та оповий ним Яму — інакше все пропало!

Лише на мить завагалася Ратрі, а тоді зробила так, як він сказав.

— Мерщій до мене, — крикнув він. — Сідай верхи на Гаруду, полетимо разом. Ти нам дуже потрібна!

Вона увійшла до клітки і розчинилася в мороці, бо він затопив уже все довкола; Яма намагався навпомацки знайти дорогу в цьому чорнильному ставку.

Драбину смикало і гойдало, поки Ратрі вибиралася на Гаруду.

Птах зненацька заволав і підскочив, бо Яма, прокладаючи собі шлях, вимахував кинджалом на всі боки.

Ніч огорнула їх, і за хвилю Небо лишилось далеко внизу.

Коли вони набрали висоти, Небесне склепіння несподівано почало зачинятись.

Гаруда скрикнув знову і помчав до воріт.

Вони встигли проскочити, і Кубера підострожив Птаха.

— Куди ми летимо? — спитала Ратрі.

— У Місто Жадань, що понад річкою Ведра, — відповів той. — А це Сам. Він живий.

— Що сталося?

— Він — той, кого розшукує Яма.

— Чи не заявиться він у Місто Жадань — шукати його?

— Безсумнівно, пані, безсумнівно. Але поки він знайде його, ми встигнемо підготуватися.

У дні, що передували Великій Битві, у Місто Жадань стікалися захисники. Звістку-попередження принесли городянам Кубера, Сам і Ратрі. У Місті Жадань уже знали про мобілізацію в сусідніх містах, проте досі не відали, що їм загрожує нашестя Небесних карателів.

Сам навчав військо, що мало битися проти богів, а Кубера — тих, хто мав протистояти правовірним сполченцям.

Чорні обладунки було викувано для Богині Ночі, про яку казано: «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче…»

А на третій день перед шатром Сама на рівнині за містом виникла вогняна вежа.

— Це Владика Пекельного Колодязя з’явився, аби виконати свою обіцянку, о Сіддхартхо! — забринів голос у Самовій голові.

— Тарака! Як ти знайшов… І впізнав мене?

— Я дивлюся на полум’я, що є твоєю справдешньою сутністю, а не на плоть, що її приховує. Тобі ж це відомо.

— Я гадав, ти загинув.

— Так мало не сталося. Ті двоє таки випивають очима життя! Навіть життя таких, як я.

— Я ж тебе попереджав. Ти привів за собою свої легіони?

— Так, привів.

— От і добре. Невдовзі на це місто підуть війною боги.

— Знаю. Багато разів літав я на крижану гору, де стоїть Небесне Місто, а мої вивідачі й зараз там. Тим-то мені відомо, що готуються вони напасти на вас, ще й підбурюють людей взяти участь у битві. Хоч вони й не вважають за потрібну людську допомогу, проте вбачають користь у тому, що люди прилучаться до зруйнування Міста Жадань.

— Атож, їхній задум неважко зрозуміти, — промовив Сам, пильно вдивляючись у могутній вихор жовтого полум’я. — Які ще в тебе новини?

— Чекай пришестя Червоного.

— Я чекав його.

— Він знайде тут свою погибель. Я маю побороти його.

— Він скористається антидемонським репелентом.

— У такому разі, я знайду, як знешкодити репелент або ж уб’ю Червоного з безпечної відстані. Він буде тут, коли споночіє.

— А як він дістанеться сюди?

— На летючій машині — не такій великій, як Громова Колісниця, що її ми тоді намагались украсти, — але дуже прудкій. Я не зміг би напасти на неї, коли вона летить.

— Він буде один?

— Так, якщо не брати до уваги машин.

— Машин?

— Сила-силенна всіляких механізмів. Його летюча машина напхана якимсь дивовижним обладнанням.

— Це може обернутися для нас великими неприємностями.

Вогняна вежа зробилася жовтогарячою.

— Але й інші ось-ось будуть тут.

— Ти ж казав — він летить один.

— То правда.

— Тоді поясни, що ти хотів сказати.

— Інші прийдуть не з Неба.

— Звідки ж тоді?

— Відтоді, як тебе забрали на Небо, я чимало мандрував, я обнишпорив увесь світ — усі його висоти й низини, шукаючи спільників серед тих, хто також ненавидить Богів Небесного Міста. До речі, у тому твоєму попередньому втіленні, я таки