Роджер Желязни - Бог Світла

на думку вельми простий спосіб перевірити свій здогад. Яма вміє зробити так, що ніяке зондування його не візьме, то, може, хтось інший теж на таке спроможний? Тут я згадав, що Атрибут Калкіна міг контролювати блискавки та інші електромагнітні явища. Флюїдами мозку він міг би так вплинути на роботу машини, що вона цього навіть не помітила б. Отож для перевірки мого здогаду треба було дивитися не що читала машина, а як вона це зробила. Подібно до того, як не буває однакових відбитків долоні й пальців у різних людей, не буває й однакового малюнка структури мозку. Можна переселятись з одного тіла в інше скільки завгодно, та кожен забирає з собою незмінною отаку мозкову матрицю, й вона накладається на мозок нового тіла. Незалежно від змісту думок, породжуваних свідомістю, модель мислення, характерна для тої чи тої особистості, лишається постійною і унікальною. Я порівняв записи твоїх проб з записами Муруганових, знайденими в лабораторії Ями. Вони різні. Я не знаю, як тобі вдалося змінити тіло, проте я дізнався, хто ти є насправді.

— Дуже мудро, Куберо. Хто ще дійшов таких дивовижних висновків?

— Поки що ніхто. Та невдовзі, боюся, Яма здогадається. Для нього немає нерозв’язних проблем.

— Чому ти ризикуєш життям, з’являючись до мене з цим?

— Як правило, ніхто не доживає до твого — або мого — віку, не маючи певного запасу розважливості. Я знав, що ти принаймні вислухаєш мене, перше ніж завдати удару. Крім того, я знаю, що, коли вже прийшов до тебе з добром, то нічого поганого мене не спіткає.

— З чим же ти прийшов?

— Мені так подобаються твої вчинки, що я готовий допомогти твоїй втечі з Небес.

— Дякую, не треба.

— Адже ти хотів би перемогти в цій боротьбі, хіба ні?

— Так, і я доб’юся цього власним шляхом.

— Як?

— Я вернуся зараз до Міста і знищу стількох богів, скількох зможу, поки вони мене не зупинять. Якщо загине більшість сильних, то слабкі не зможуть уберегти свою твердиню від занепаду.

— А якщо ти сам зазнаєш поразки? Що буде тоді зі світом та з ідеями, за які борешся? Чи зможеш ти піднятися ще раз, аби захистити їх?

— Не знаю.

— Як тобі вдалося вернутись назад?

— Колись у мене вселився був демон. Я, здається, припав йому до вподоби і, коли ми наразилися на небезпеку, він сказав, що «підсилав полум’я моєї сутності», аби я міг існувати незалежно від свого тіла. Я забув про це і не згадував аж до тої миті, коли побачив під собою своє розтерзане тіло на вулиці Небесного Міста. Я знав, що нове можна собі роздобути лише в одному місці — у Павільйоні Вершителів Карми. Я туди, а там Муруган — вимагав, щоб його обслужили. Як ти сам щойно завважив, моя сила криється в управлінні електромагнітними явищами. Як з’ясувалося там на місці, вона діє і без підтримки мозку: я вмить перемкнув електричні кола і ввійшов у нове тіло, а Муруган пішов під три чорти.

— Те, що я все це чую, означає, либонь, що й мене ти збираєшся послати за ним услід.

— Мені не хотілося б, добрий Куберо, бо я люблю тебе. Якщо ти даси мені слово — забути все, про що дізнався, і почекаєш, поки до цього докопається хто-небудь інший, я відпущу тебе живого.

— Ризиковано.

— Я знаю, що ти ніколи не ламав свого слова, а тобі ж стільки літ, скільки Небесним схилам.

— Кого першого з богів ти уб’єш?

— Яму, звичайно, бо він уже наступає мені на п’яти.

— Тоді, Саме, тобі доведеться убити й мене, адже він мій брат-Локапала і добрий друг.

— Я певен, що нам обом буде шкода, якщо мені не лишиться іншої ради, як убити тебе.

— То, може, від близького знайомства з ракшасами і тобі передався їхній азарт та пристрасть битися об заклад?

— Наприклад?

— Якщо виграєш ти, я даю слово мовчати. Якщо виграю я — ти летиш зі мною геть звідси на спині у Гаруди.

— А яке змагання ти пропонуєш?

— Ірландський іван-покиван.

— З тобою, тлустий Куберо?.. Ти пропонуєш це мені, в моєму чудовому новому тілі?

— Так.

— Тоді перший удар — твій.

На темному схилі, на далекій околиці Небес Сам і Кубера стали віч-на-віч один проти одного.

Кубера відвів назад правий кулак і послав замашний удар прямо Самові у щелепу.

Сам упав, хвильку полежав, поволі звівся на ноги.

Розминаючи щелепу, він зайняв позицію на тому самому місці.

— Ти дужчий, аніж здаєшся, — сказав він і вдарив.

Кубера розтягся долі, зі свистом хапаючи ротом повітря.

Він силкувався встати, застогнав, переждав хвильку і все-таки звівся на ноги.

— Не думав я, що ти встанеш, — сказав Сам.

Кубера обернувся до нього, темна волога цівка стікала йому по підборіддю.

Коли він зайняв свою позицію, Сам здригнувся.

Кубера чекав, усе ще важко хекаючи.

Біжи за попелясту запону сутінок. Рятуйся! Ховайся за скелю! Ярий гнів випустить з тебе бебехи, перемеле тобі хребет, не лишить од тебе нічого, крім мокрого місця…

— Бий! — сказав Сам.

Кубера посміхнувся і вдарив його.

Він лежав і тремтів, і голос ночі, в якому змішалося дзижчання комах, шелестіння вітру й зітхання трав, долинув до нього:

Тремти, як останній забутий на гілці листок під осіннім вітром. У грудях твоїх — крижана брила. У мозку не лишилося більше слів, одні лише кольори страху панічно мерехтять там…

Сам затряс головою і звівся навколішки.

Впади знову, звинься в клубок і ридай. Бо ж так зароджується людина і так само конає. Всесвіт — то чорна куля, що покотом котиться. Вона чавить усе на своєму шляху. Вона котиться на тебе. Рятуйся! Ти ще можеш виграти хвильку, може, навіть годину, поки вона наздожене тебе і розчавить…

Він затулив руками обличчя, опустив їх, глянув на Куберу й підвівся.

— Ти витворив покій, званий Страхом, у Павільйоні Німоти, — проказав він. — Тепер я згадав про твою силу, старий боже. Але її не досить.

Невидимий кінь скаче пасовищами твоєї свідомості. Ти впізнаєш його по слідах підків, що ятряться ранами в твоєму мозку…

Сам став на своє місце, стис кулак.

Небо розколюється в тебе над головою, ось-ось зазяє прірва під твоїми ногами. А що то за схожа на тінь проява постає за твоєю спиною?

Кулак у Сама здригнувся, проте він метнув його уперед, завдаючи удару.

Кубера поточився назад, голова його хитнулася вбік, але він утримався на ногах.

Сам стояв на місці, і його пойняв дріж, коли