Юліан Семенов - ТАРС уповноважений заявити…

кампанію на ваш захист, пане Зотов. Я приніс вам ці газети. Чи ви боїтеся співвітчизників? Дві машини росіян безперервно чергують біля госпіталю, вони й зараз тут.

— Чому їх не пускають?

— Тому, що ви перебуваєте під слідством. Та й вони до вас не дуже рвуться. Мабуть, бояться, щоб вас не вивезли звідси ваші друзі…

— Я воював…

Стау нахилився ще нижче, боячись пропустити хоч одне слово Зотова. Той говорив дуже повільно, ще тихше, ніж досі.

— Говоріть, я тут…

— Я знаю, що ви тут… Але ж я воював. У мене вже стріляли. Я був у полоні. І втік. Я ж тоді не… Розумієте? Чому тепер я повинен стати сукою?

— Що? Що?!

— Чому я тепер мушу стати тварюкою?

— Я вас не зовсім розумію, пане Зотов. Чи ви мене погано слухали. Ми ж вас не судитимемо, коли ви самі в усьому зізнаєтесь: розвідка — серйозна робота, я ставлюся з пошаною до цієї професії. Ми віддамо вас вашим друзям. Хоч зараз. Розумієте? Може, ви хочете зустрітись з сеньйором Лоренсом?

— Хто це?

— Представник «Інтернейшнл телефонік».

— Я з ним незнайомий.

Стау дістав з кишені фотографію: Зотов тисне руку Лоренсу.

— Подивіться. Бачите, це — Лоренс.

— Я не знаю його.

— Пане Зотов, у Москві легко перевірять, справжня це фотографія чи скомпонована. Що ви їм відповісте, якщо фотографія справжня? Вам ще доведеться відповісти на таке запитання: чи справжня плівка, на якій записано вашу розмову з Лоренсом і Глеббом, — вона в мене в кишені. Хочете, ввімкну?

Не дожидаючись відповіді Зотова, Стау клацнув чимось у спідній кишені піджака й зразу ж пролунали голоси: спершу Лоренса, потім Зотова, а вже після них Глебба.

Лоренс. Хочете перезняти дані про поставки на ксероксі?

Зотов. У нас поганий ксерокс, я, мабуть, зроблю фотокопію.

Глебб. Ви одержали вчора те, що хотіли від нас одержати? Взяли спокійно?

Зотов. Спасибі, Джон, я вам справді зобов'язаний.

Глебб. Це ми вам зобов'язані, Ендрю, зобов'язані дружбою.

Лоренс. Як ви думаєте, містер Зотов, ваш уряд подасть воєнну допомогу Нагонії в тому разі, коли виникне конфлікт?

Зотов. Безперечно».

Стау вимкнув диктофон у кишені, стало тихо в палаті, тиша ця особливо підкреслювалася нудним дзижчанням мухи, що припадала до шибки.

— Ну? — спитав Стау. — Як ви це поясните? Вашінгтону це пояснювати не треба, я кажу про Москву, пане Зотов. Коли б я був на місці КДБ, то не повірив би жодному вашому слову. Ви повинні зрозуміти, що документи, які викрали у сеньйора Лоренса, потрапили до чіпких рук, до дуже чіпких рук.

— Я хотів би поговорити з пресою.

— Будь ласка. Зараз я запишу вашу заяву. Американські репортери вже тут.

— Ні, я хочу, щоб їх пустили сюди.

— Їх пустять сюди, як тільки ви зробите заяву і вас зможуть відкрито захищати вірні друзі.

— Послухайте, мені дуже хочеться спокійно вмерти. Так що ідіть звідси, гаразд?

— Якщо ви не відповісте мені позитивно, пане Зотов, я буду змушений передати пресі всі матеріали, які роздобули мої служби. Ці матеріали скомпрометують вас як американського розвідника, і коли процес стане некерованим — вам не минути суду.

Зотов заплющив очі, піт котився градом по його обличчю — ніс загострився, лоб і щоки в синцях, землистого кольору, повіки синьо-чорні.

— Я прийду до вас завтра, — сказав Стау. — Відпочивайте. І ні про що не думайте. Ми не дамо скривдити вас. Тільки я не можу зрозуміти вас: коли людину обіграли, слід визнати свою поразку. Тим більше, що поразка уявна, — ви знайдете свободу замість постійного рабства.

— Я чув, — шепнув Зотов. — Хтось уже мені говорив про це. Тільки іншим голосом…

— Пожалійте мене, пане Зотов. Я попав у скрутне становище: я зобов'язаний довести вашу провину, і я доведу її, якщо ви не виявите розсудливості.

Пол Дік звернувся до Стау, коли той вийшов з відділення, де була палата Зотова, — коридор теж блокували, коло скляних дверей стояли два детективи в білих халатах.

— Містер Стау, я Пол Дік із «Пост», як здоров'я росіянина?

— Про це запитайте в лікарів, я сищик, а не хірург, — відповів Стау, не зупиняючись.

— Росіянина викрито як шпигуна?

— Так.

— На кого він працював?

— Відповідь на це запитання ви одержите, як тільки закінчиться суд.

— Коли я зможу поговорити з росіянином?

— Спитайте ваших юристів, коли людина, яку звинувачують у шпигунстві, має законне право відповідати на запитання журналістів.

— Чи можете ви прокоментувати повідомлення в місцевій «Ньюс» про порушення законності вашою поліцією і недоведеність провини містера Зотова?

— Триває складна гра, сер, — засміявся Стау, — але ми не гравці, а слуги закону, ось так я прокоментую ваше запитання.

— «Ньюс» — по вашому — виплід ЦРУ?

— А хіба я це вам сказав? Учіться гумору! Поліцейський теж володів правом на свободу слова. Це все, до побачення, містер Дік.

Пол сів у машину Славіна, сердито сплюнув через вікно, зачинив його й сказав:

— Обіцяли кондиціонер?

— Будь ласка, — відповів Славін і натиснув на чорну кнопку під щитком. У кабіні зразу стало прохолодно, хоча прохолода тхнула бензином.

— Ви щось розумієте, Віт?

— Розумію. А ви?

— Нічого не розумію. Я тоді, в Пілар, не встиг з вами попрощатися, подзвонив Лоренс, це чоловік з розвідки, ну «Інтернейшнл телефонік». Він сказав, що Зотов — його друг. Отже, виходить, він — наша людина? Якого ж біса його взяли під варту?

— Спитайте про це Лоренса.

— Думаєте, я не питав?

— Оцініть мою тактовність, я не питаю, що він вам відповів.

— Я написав про це, то можете вже не загинати пальців, сюжет відкрито — продано для загального відома. Він вважає, що Белью і Зотов — ланки одного ланцюга, але Лоренс хитрий чолов'яга, він уміє напустити туману. «Я, — каже він, — звичайний комерсант, я маю друзів у найрізноманітніших сферах, і дуже прикро, коли людей, з якими дружиш, б'ють по голові тільки за те, що ми народилися в різних кінцях земної кулі».

— Гадаєте, він скаже: «Б'ють Зотова за те, що він передавав нам дані?» Ви хочете, щоб він у цьому вам признався? — посміхнувся Славін і подумав: «Пробач мені, Пол, я не маю права говорити тобі правди, я мушу підтримувати версію Лоренса, я просто не можу інакше, старина, хоча ти дуже славна, наївна й чесна людина, тому й п'єш».

— А чого ви тут стовбичите, Віт?

— А ви?

— Це хороша відповідь, — зітхнув Пол.

— Тільки я ніяк не можу збагнути, чого вони квапляться? — задумливо спитав Славін, знаючи, що Пол Дік не пропустить нагоди обговорити цю його гру з