Стівен Кінг - Історія Лізі

нарешті погасло. На якусь мить це тільки погіршило справу. Вона могла тепер бачити лише невиразні темно-червоні форми під фіолетовим небом, яке втрачало колір, і вже приготувалася до того, що зараз він стрибне на неї, називаючи її місус і запитуючи, чому вона його не послухалася, тоді як його пальці зімкнуться їй на горлі, а її дихання урветься.

Цього не сталося в наступні три хвилини або десь так, протягом яких її очі пристосувалися до тьмяного світла. Тепер вона знову могла бачити його, високого й випростаного, серйозного й нерухомого, що стояв у кутку між великою будівлею і малою. Вона помітила якийсь предмет біля його ніг. Якийсь квадратний пакунок. То могла бути валіза.

Господи, він же не думає, що зможе забрати звідси всі папери Скота, чи, може, думає? подумала вона й обережно відступила ще на крок ліворуч, стискаючи в руках держално лопати з такою силою, що відчувала пульс у пальцях.

— Це ви, Заку?

Ще один крок. Два. Три.

Вона почула гуркіт автомобіля на дорозі і зрозуміла, що його фари зараз освітять усе подвір’я і вона побачить його в повному світлі. Коли це станеться, він стрибне на неї. Вона поклала срібну лопату собі на плече, точно так, як зробила це в серпні 1988 p., зупинившись у своєму обертанні тоді, коли автомобіль на дорозі порівнявся з Шуґар Топ, на якусь мить затопивши подвір’я яскравим світлом і освітивши електрокосарку, яку вона сама поставила в кутку між складом і сараєм. Тінь від її ручки стрибнула вгору по стіні сараю, а потім зблякла, коли зблякло світло автомобільних фар. Тепер знову газонокосарка стала схожою на людину з валізою біля ніг, так вона принаймні подумала, хоч тільки щойно роздивилася, що ж то таке…

«У фільмі жахів, — подумала вона, — це саме та мить, коли страховище стрибає з темряви і хапає мене. Саме в ту мить, коли я починаю розслаблюватися».

Ніщо не вистрибнуло на неї з темряви, проте Лізі подумала, що не буде ніякої шкоди в тому, що вона візьме срібну лопату із собою в дім, хай навіть лише на щастя. Тримаючи тепер лопату за держално в одній руці там, де рукоять дотикалася до срібного совка, Лізі повернулася в дім, щоб зателефонувати Норисові Ріджвіку, шерифові округи Касл-Каунті.

VІІ

Лізі й закон

(Невідчепна думка й виснажений розум)

1

Жінка, яка відповіла на дзвінок Лізі, назвалася офіцером служби зв’язку Соумз і сказала, що не може з’єднати Лізі з шерифом Ріджвіком, бо шериф Ріджвік одружився лише тиждень тому. Він та його нова дружина були тепер на острові Мої і перебуватимуть там ще протягом десятьох днів.

— А з ким я можу поговорити? — запитала Лізі.

Їй не сподобався досить різкий голос, але з чого тут дивуватися? Чого тут не розуміти? Адже вона пережила надто довгий і надто клятущий день.

— Не кладіть слухавку, мем, — сказала їй офіцер Соумз.

Після цього Лізі опинилася в ефірній порожнечі, де Полійний Собака Мак-Граф[38] говорив про те, що слід організовувати добровільні групи Самооборони. Лізі сприйняла це як істотне поліпшення супроти пауз, заповнених «Двома тисячами коматозних струн». Через хвилину або дві спілкування з Мак-Ґрафом на лінії цілком міг з’явитися ще й коп на ім’я Скот.

— Це головний заступник шерифа Енді Клатербак, чим я можу допомогти вам?

Уже втретє за сьогоднішній день — третій раз вирішальний, третій раз за всі рази раз, сказала б їхня добра матінка — Лізі відрекомендувалася як місіс Скот Лендон. Після цього розповіла заступникові шерифа Клатербакові дещо підредаговану версію історії із Заком Мак-Кулом, почавши від телефонного дзвінка, який вона одержала вчора увечері, і закінчивши своєю сьогоднішньою телефонною розмовою, в якій виринуло ім’я Джима Дулея. Клатербак задовольнявся реплікою «угу» та її варіаціями, поки вона не закінчила розповідь, а потім запитав, від кого вона довідалася про інше — можливо, справжнє — ім’я «Зака Мак-Кула».

Подолавши легкий опір сумління

(хто базікає отак, нацьковує всіх собак),

що коштувало їй хвилину гіркого подиву, Лізі назвала Царя Інкунків. Але цього разу вона не назвала його Вудлайном.

— Ви допитаєте його, пане заступнику шерифа?

— Я думаю, це зрозуміло само собою, хіба не так?

— Я теж так думаю, — сказала Лізі, запитуючи себе, чи вдасться заступникові шерифа видушити з Вудбоді щось таке, до чого сама вона не змогла докопатися. Вона припустила, що таку можливість не слід виключати, адже вона була тоді надто розлючена. Вона також зрозуміла, що турбує її не це.

— Ви його заарештуєте?

— На основі того, що розповіли мені ви? Про це й мови не може бути. Ви маєте підстави притягти його до суду — проконсультуйтеся зі своїм адвокатом, — але в суді, я переконаний, він скаже, що, наскільки йому було відомо, той суб’єкт Дулей хотів лише зробити вам візит і спробувати переконати вас віддати йому папери, можливо, тільки трохи на вас натиснувши. Він заявить, що йому нічого не відомо ані про вбитих котів у поштових скриньках, ані про погрози покалічити вас… і він скаже правду, судячи з того, що ви мені щойно розповіли. Ви згодні?

Лізі визнала, з деяким спротивом у душі, що він має слушність.

— Мені буде потрібен лист, якого залишив вам цей шантажист, і мені буде потрібен кіт. Що ви зробили з його трупом?

— Ми маємо дерев’яного ящика, прикріпленого до стіни нашого дому, — сказала Лізі. Вона підняла з підлоги сигарету, роздумливо подивилася на неї й кинула її назад. — То була ідея мого чоловіка — мій чоловік мав свої ідеї на всі випадки життя, — але, чесно кажучи, я забула, в чому саме була її суть. У всякому разі, цей ящик допомагає нам віднаджувати єнотів від помийниці. Я поклала труп кота в пластиковий пакет, а пакет засунула в ящик.

Тепер, коли перестала напружено про це думати, вона одразу пригадала, в чому була суть ідеї Скота.

— Так, так, а ви маєте морозильник?

— Звичайно, — сказала Лізі, із жахом чекаючи, що він скаже далі.

— Я хочу, щоб ви поклали кота в морозильник, місіс Лендон. Можете залишити його в пакеті. Я пошлю когось завтра забрати його у вас та відвезти до Кендола і Джеперсона. Це ветеринари, які перебувають у нас на службі. Вони спробують визначити причину смерті…

— Це буде неважко, — сказала Лізі. — Поштова скринька була залита кров’ю.

— Так, так. Шкода, що ви не зробили кілька фотознімків, перш ніж витерти її.

— Гадаю, мені можна це вибачити! — скрикнула Лізі з