Стівен Кінг - Історія Лізі

своїх загальних обрисах вона їй не сподобалася. Дулей сказав, вона може розрядити напруження, якщо віддасть Вудбоді папери Скота та його неопубліковані рукописи. Після цього професор зателефонує психові, скаже йому, що все залагоджено, і справа закриється. Але ж колишній Цар Інкунків каже, що втратив будь-яку можливість сконтактуватися з Дулеєм, і Лізі йому вірила. Можливо, то була помилка з боку Дулея? Несподівана проблема, яка виникла в ретельно опрацьованому ним плані? Вона так не думала. Вона думала, що Дулей, мабуть, і справді мав певний туманний намір з’явитися до офісу Вудбоді (або в його заміський дім) із паперами Скота… але перш ніж він це зробить, він планував стероризувати її, а потім поранити її в тих місцях, до яких вона не дозволяла хлопцям доторкатися на шкільних танцях. Але навіщо йому це робити, після того як він доклав стільки зусиль, щоб запевнити і професора, й саму Лізі, що нічого поганого не станеться, якщо вона погодиться співпрацювати.

Можливо, він хоче довести самому собі, що йому все дозволено.

Це схоже було на правду. А згодом — коли вона, можливо, буде мертва або так жахливо покалічена, що їй уже не захочеться жити, — сумління Джима Дулея буде спроможне переконати себе, що Лізі сама в усьому винна. Я дав їй усі шанси, — подумає її новий друг «Зак». — Ніхто в цьому не винен, крім неї самої. Вона вирішила залишитися Йоко до самого свого гіркого кінця.

Що ж, гаразд. Хай буде так. Якщо він з’явиться, вона просто віддасть йому ключі від сараю і скаже, що він може брати там усе, що йому треба. Я скажу, нехай він там тішиться, нехай ловить кайф.

Але від цієї думки губи Лізі стислися в тонку позбавлену гумору місячну посмішку, яку могли б помітити хіба що сестри та її чоловік, що називав таку посмішку «передвістям торнадо на обличчі Лізі».

— Нехай мене трахнуть, якщо я це зроблю, — промурмотіла вона й розглянулася навколо, шукаючи поглядом срібну лопату.

Лопати тут не було. Вона залишила її в автомобілі. Якщо вона хоче мати її, то їй ліпше піти й забрати її там негайно, поки не стало геть поночі…

— Місіс Лендон? — Це був професор, у чиєму голосі звучала ще більша тривога, ніж дотепер. — Ви ще там?

— Так, — сказала вона. — Ви бачите, до чого це вас привело.

— Пробачте, не зрозумів?

— Ви знаєте, про що я кажу. Ви так хотіли здобути у своє розпорядження папери мого чоловіка, ви вважали, що маєте повне право заволодіти ними. І ось до чого це вас привело. До того, як ви себе тепер почуваєте. Плюс ті питання, на які вам треба буде шукати відповідь, коли я покладу слухавку.

— Місіс Лендон, я не…

— Якщо вам зателефонують із поліції, то я хочу, щоб ви розповіли їм усе те, що розповіли мені. А це означає, що спочатку вам доведеться відповісти на запитання своєї дружини, ви так не вважаєте?

— Місіс Лендон, я вас благаю! — У голосі Вудбоді тепер прозвучала паніка.

— Ви самі завели себе в цей глухий кут. Ви і ваш друг Дулей.

— Не називайте його моїм другом!

Передвістя торнадо на обличчі Лізі набуло ще чіткіших обрисів, а її губи ніби витончилися так, що стало видно кінчики її зубів. Водночас очі в неї звужувалися, доки не перетворилися на крихітні сині іскри. То був нещадний погляд — погляд дівчини з родини Дебушерів.

— Але ж він є ним! — вигукнула вона. — Ви випивали з ним, ви розповіли йому легенду про своє горе і сміялися з ним, коли він називав мене Йоко Лендон. Це ви нацькували його на мене, незалежно від того, чи казали йому про це прямим текстом, чи ні, а тепер з’ясовується, що він божевільний, як нужниковий щур, і ви неспроможні його зупинити. Тому так, професоре, я маю намір звернутися до окружного шерифа, і не сумнівайтеся, я неодмінно назву ваше ім’я, я надам усі відомості, що допоможуть їм знайти вашого друга, бо він на все готовий, і ви це знаєте, він не має наміру зупинитися, він утішається своєю падлючою витівкою, і ви до цього причетні. Ви його купили, ви володієте ним. Чи не так? Атож, саме так.

Ніякої відповіді. Але вона чула вологі звуки його дихання і знала, що Цар Інкунків докладає всіх зусиль, щоб не заплакати. Вона поклала слухавку, схопила на підлозі ще одну сигарету, припалила її. Вона рушила назад до телефону, але потім похитала головою. Вона зателефонує до офісу шерифа за хвилину. Але спершу забере срібну лопату з машини, і вона хотіла зробити це негайно, бо надворі вже посутеніло, і в її частині світу ніч заступила день.

8

Бічне подвір’я — яке вона більше сприймала як подвір’я парадне — було вже надто темне, щоб на ньому можна було почувати себе спокійно, хоч Венера, зірка бажання, ще не вийшла на нічне небо. Там, де сарай межував зі складом сільськогосподарського реманенту, тіні були особливо чорними, а БМВ був припаркований менш як за двадцять футів звідти. Звичайно, Дулей навряд чи ховався в тому чорному колодязі, бо якщо він тут, він може бути де завгодно: може стояти, прихилившись до будиночка для перевдягання біля басейну, виглядати з-за рогу дому, де була кухня, причаїтися біля люка в льох…

На цю думку Лізі обкрутилася на підборах, але світла ще було досить, аби вона могла переконатися, що біля люка в льох нікого немає. До того ж двері надбудови над люком були замкнені, й Лізі могла не боятися, що він ховається в льоху. Хіба що в якийсь спосіб проник у дім і заховався там, перш ніж вона повернулася додому.

Заспокойся, Лізі, й роби свою справу…

Вона завмерла, тримаючись рукою за ручку задніх дверцят БМВ. Так вона простояла хвилин п’ять, потім випустила сигарету з руки й розтоптала недопалок. Хтось стояв у глибокому куті, там, де дотикалися сарай і склад для реманенту. Хтось там стояв, високий і нерухомий.

Лізі відчинила задні дверцята автомобіля і схопила срібну лопату. Світло всередині машини не погасло, коли вона знову зачинила дверцята. Вона зовсім забула, що в нинішніх машинах світло вимикалося не одразу, вони називали це світлом чемності, але вона не знайшла нічого чемного в тому, що Дулей міг побачити її, а вона побачити його не змогла б, бо це паскудне світло обмежувало поле її видимості. Вона відступила від автомобіля, тримаючи держак лопати діагонально на грудях. Світло всередині БМВ