Павло Архипович Загребельний - Левине серце

— Ну…

— Пам’ятаєш, хто ти в Світлоярську?

— Кажеться-говориться, тридцять літ і зим…

— То як же ти, старий комуніст, допустив, щоб маленьких дітей лишили голодними, та ще й на їхнього батька заводили судову справу?

— Так словами ж такими і півнем крутив над головою, кажеться-говориться…

— Де ваш радіовузол? — різко підвівся Степан Михайлович. — В Будинку культури?

— Там самі пластинки. А перекличка — в конторі в Зіньки Федорівни.

— Сільрада що ж — не має?

— Та про нас самі постанови, а матеріальної основи ніхто не підводить. Вся основа в колгоспі, туди все й забирають.

— Ну, ви тут сусіди, можна помиритися.

— Миримося, Степане Михайловичу, але ж авторитет не той. От візьми церкву. Чого вона стояла тисячу років? Бо вся в золоті, в іконах, в солодкому кадінні. На неї грошей не жаліли, люди й валили туди валом. Досі он шукають, де б дитину охрестити. Народові пишноти треба.

— Ти ж зал урочистих церемоній маєш у сільраді?

— А скільки в районі таких сільрад? Світлоярівська, та й уже?

— Пишнота — це правильно. Але справедливість — ще важливіша. Ходімо до Зіньки Федорівни. Вестимеш радіоперекличку. Даси належну оцінку і все інше. Самуся знайдеш по радіо. Хай зсадять з мотоцикла — і до мікрофона. Добре, що ніхто його не бачитиме, тільки почують. І хай заплатить Педанові за всіх курей. По риночній ціні.

— А Педан же як?

— Сам і вирішиш.

— Хай просить пробачення у Зіньки Федорівни і в усього активу.

— Правильно. А ти попросиш пробачення в його маленьких діток.

— Степане Михайловичу, щось воно, кажеться-говориться…

— Не так? А як? Підкажи, Свиридоне Карповичу. Тебе як у селі звуть?

— Ну, кажеться-говориться…

— Кажи, кажи! Як?

— Ти ж знаєш.

— Зновобрать? І це ж не з посміху, а з любові. То й виправдуй своє звання щодня і в усьому. Звідки в тебе така косоокість на людей? Ті чорненькі, ті біленькі, тих тільки по голівці, а тих — так проти шерсті. Самусь хай ще пересіє буряк. І віднести за його рахунок. Бракоробства не простимо нікому. Не подивимось на заслуги.

— Вже пересіяв. Хай би спробував не пересіяти нашій Лисичці — де б він був!

Радіоперекликів Зновобрать ніколи не проводив. Чув, як це робить Степан Михайлович, Зінька Федорівна теж оволоділа новим способом управління, але Свиридон Карпович надавав перевагу контактам особистим. Звертатися до чоловіка, якого не бачиш, не можеш узяти його за гудзик, покласти йому руку на плече, зазирнути в очі, закурити з ним міцненького, — ну як це можна?

Тому коли сів до мікрофона в кабінеті голови колгоспу, то на всій території Світлоярівської сільради чулося лиш відкашлювання, похмикування й погмикування, тоді все потонуло в грюкоті (Зновобрать випадково звалив мікрофон), тоді щось чхнуло на весь Світлоярськ (може, старий карпоярівський чортяка від машинних вихлопів), але все ж таки голова сільради спромігся сказати слово й друге, а далі так захопився, що вже й забув: мікрофон перед ним чи Самусь, Педан, колгоспний актив і всі справи світлоярівського населення.

Радіопереклик вдався на славу, його згадували, може б, і досі, якби не дванадцять примірників «Королеви Марго».

51

Як підказав авторові доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, у середньовічних містеріях писали: «В перервах нехай чорти гасають по сцені з відповідними рухами». Ми вже запустили двох чортів у повітряний простір над Світлоярськом, але то була чиста містика, вигадка, далека від матеріалізму, серйозна ж розповідь вимагає дійових осіб так само серйозних, обгрунтованих, земних і правдивих. Питається: до чого тут приписи середньовічних містерій? Яке відношення мають вони до стилю соціалістичного реалізму, що ним послідовно керується автор цього роману? Ні до чого і ніякого, скажемо одразу, щоб відвести від себе всі ймовірні підозри і звинувачення. Про давно забуту містерію Варфоломій Кнурець нагадав авторові вже після того, коли автор розповів йому про Івана Безтурботного і спитав, куди б його втулити, бо Іван Безтурботний не лягав нікуди, не вміщувався ні в яке ложе, не входив ні до яких рубрик: ні до трудівників, ні до керівників, ні до передових, ні до відсталих.

— Зроби його чортом для інтермедії, — порадив Кнурець.

— Та який же з Безтурботного чорт?

— Тоді — чортиком.

— А що скаже громадськість?

— Громадськість теж повинна мати почуття гумору.

— Почуття гумору — це все ж суто індивідуальна риса. Чи може воно бути колективним?

— Ще й як може! — зареготав Кнурець. — Коли хочеш, то це почуття саме колективне, воно характерне для цілих народів, для великих мас, які передають його окремим індивідуумам, примушуючи сміятися навіть тих, хто ніколи не сміявся і не мав наміру сміятися взагалі. Бо коли ти потрапляєш на площу, де регочуть, що ти робитимеш?

— Ну, гаразд. Але хтось же має сміятися перший?

— Ти автор — ти й смійся. Бо коли й література не сміятиметься, тоді хто ж це робитиме?

— Але Безтурботний викликає в мене вже й не сміх, а стурбованість.

— Він твій герой — твій і клопіт, — сказав Кнурець і вмив руки, як це він умів завжди робити, бо порадники, консультанти, ерудити завжди вміють стати осторонь і вмити руки за прикладом римського прокуратора Пілата.

І все ж таки автор вирішив збунтуватися проти ерудита Кнурця. Бо який же з Безтурботного чорт або й чортик? Те, що він зумів дістати для району цілих дванадцять примірників «Королеви Марго», ще не свідчить про його надприродну силу, хоча, загалом кажучи, в цьому ділі без втручань нечистого не обійшлося, в чому легко переконатися, помноживши кількість тільки сільських районів нашої країни на дванадцять. Вийде цифра, яка перекриває всі видавничі можливості, а ще ж не враховано райони міські, столиці союзних республік, Москву й Ленінград, БАМ, Самотлор, Нурек, антарктичні експедиції, а також Товариство книголюбів. Як при таких потребах, та ще враховуючи ту обставину, що українські видавці взагалі чомусь не друкують «Королеви Марго», — як, питаємо, чоловік міг дістати для району одразу дванадцять примірників цього славетного роману, причому сім примірників — видання алма-атинського, а п’ять кишинівського? Звичайно, в районі макулатури було зібрано стільки, що не вистачило б і тисячі двісті «Королев Марго», але Безтурботний знайшов вихід і з цієї ситуації: він роздав свої дванадцять примірників начальству, а за макулатуру не дав нічого, щоб нікого не ображати відмовою, бо, коли не одержує ніхто, тоді ображених немає, всі рівні, а рівність — це штука значно вища й дорожча, ніж там якийсь роман Олександра Дюма (чи й Павла Загребельного, додамо, використовуючи своє становище).

Про книжки довелося говорити позачергово