Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

даючи жити. Сумніви. Вони — чи не найгірше, що буває у житті. Це те, з чим упоратися самотужки справді важко. Саме вони винні. Картини втраченого щастя, яке почалося після минулого нового року, вперто сиділи у спогадах, не бажаючи відступати і краючи до нестями. Як же щиро вона тоді повірила, що досі помилялась і усе це насправді буває. Дуже рідко, як виняток, але буває. І їй, не будь-кому, а саме їй вдалося знайти це й отримати! Яка ж тоді впевненість оволоділа нею, яке бажання змінити життєві установки!

Та вже невдовзі усе це виявилось ілюзіями. Звичайними дурними жіночими ілюзіями, на які, виходило, здатна навіть вона. Насправді нічого такого на світі не буває. І впевненість, що вона жила досі правильно і нема за чим шкодувати, повернулася на місце. А що ж діється зараз? Схоже, воно таки існує. Усе спочатку? Не від пляшки ж коньяку її так ковбасить! Що за життя... Як це витримати? Адже, якщо таки існує — то трапляється, справді, лише раз у житті, ще й далеко не кожному. Отже, їй більше не світить.

У слухавці пішов виклик. Від дурнуватого шансону, яким Валерій «озброїв» свій номер, мало не знудило. Нічого. Задля такого варто витримати. Бери трубу, телепню... Нарешті.

— Ірочко, йо-майо, вухам не вірю! Ну невже згадали про мене і вирішили привітати з Новим роком? Щастя-здоров'я, бабла і форсажу! Ви де?

— І вам також усіх благ, можливих і неможливих.

— Ірочко! Ой, блін... Ірино Ігорівно! Забув, пробачте. Ірино! Можливі блага у мене усі оптом в арсеналі. А з неможливих знаю лише одне. Та й те від вас залежить!

— Валерію, я чую, що ви раді. Я також. Але про можливість чи неможливість ваших мрій давайте поговоримо потім. У мене до вас — конкретна справа. Ви можете стати на кілька хвилин серйозним і вирішити її так, як вирішуєте усі ділові питання? Чітко й конкретно. Хочу вас про це просити.

— Ірочко, все що завгодно. Аби тільки у моїх силах...

— У ваших — без сумніву. Але мусите облишити жарти і постаратися. Це не новорічний прикол і не привід для мого дзвінка. Конкретна справа, в якій мені потрібна саме ваша думка. Ви добре мене розумієте?

Нарешті до нього дійшло. Каламбурні інтонації зникли, й орангутанг у людському обличчі заговорив зовсім по-іншому. Вона продовжила:

— Ну ось, тепер, чую, справді зрозуміли. Постарайтеся вникнути і бути уважним. Хочу, щоб ви відповіли на одне запитання. Мене цікавить саме ваша особиста думка. Розумієте? Це ніяк не пов'язано з тим, що ви добиваєтеся мене як чоловік. Така обставина в даному випадку не має жодного значення, і відповідь ваша ніяк не вплине на наші подальші стосунки, якою б не була. Хочу знати лише вашу «голу» думку. Але відповідь повинна бути щирою і правдивою. І не намагайтеся визначити, який варіант мене більше влаштує. Не дай Бог, збрешете — я це обов'язково відчую, а тоді вже точно ніколи до вас не зателефоную.

— Так, звичайно... — розгубився Валерій. — Обіцяю. Як на духу. Як на сповіді, хоча ніколи гм-гм... Уважно слухаю.

— Скажіть, ви вірите у кохання? Справжнє. На вашу думку, воно буває? Чи це у нашому світі повна хрінь? Прерогатива хворих на голову та елемент політики у людських стосунках і більше нічого? Чи, можливо, двоє людей усе-таки можуть бути одне для одного найдорожчими й найпотрібнішими за все, незалежно хто та що вони у цьому світі, скільки у кожного з них бабла і яке місце займають у суспільстві?

— Ірочко, що за питання?

Тепер його розгубленість була відвертою, проте мала зовсім інакшу природу, ніж рік тому, коли вона пояснювала йому, як запхати суші до задниці. Валерій тяжко кумекав, і можна було заприсягнутися: не з приводу того, яка відповідь їй має сподобатись. Аж ніяк. Намагався збагнути, чи справді чує від неї запитання такого роду.

— Відповідайте, не мовчіть, — підштовхнула вона. — Тут нема над чим думати. Так або ні. Вам за сорок, у цьому віці чоловік давно повинен визначитися щодо такого.

— Так... а що ж тут визначатисья... Вірю, звичайно, — збентежено промимрив він. — Чому ж ні? Не на кожному кроці, канєшно, воно буває, річ дефіцитна, особливо у наші часи, але... Ви питаєте — я відповідаю. А чого раптом...

— І ви вірите, — перебила Ірина, — що у вашому житті може трапитися жінка, яка не продасть вас за гроші й не піде до крутішого, а залишатиметься з вами навіть якщо втратите усе? Говоріть як є, не думайте!

— Ні, це звиздець! Що за питання? Ви й так мене за тупого маєте, який під крутого косить. Думаєте, не доганяю? Минулого тридцять першого з мене прикалувались, а сьогодні хочете, щоб я взагалі себе повним лохом виставив...

— Ви обіцяли, — залізним голосом відчеканила Ірина, — то будьте мужиком і дотримуйтеся слова!

— Вірю! — мало не заревів той. — Б-блін... А якого хера тоді на світі жити?!

— Ось тепер зрозуміла, — з цілком іншою інтонацією промовила Ірина. — Дякую, Валерію! Дякую, що вчинили шляхетно. Я справді була про вас гіршої думки, не ображайтесь. І пробачте...

— Так... може... — ще більше розгубився той. — Ірочко!

— Може, — безбарвно повторила вона, — може. Але не зараз. І не у найближчу годину. Мені потрібно завершити деякі справи. Я зателефоную.

Не дослухавши його «буду чекати», вона кинула телефон і вмилася ще раз. Тепер пляшки коньяку наче й не випила. Ірину й далі похитувало, але думки працювали на диво чітко і злагоджено. Он воно як... Навіть такі примати упевнені, що це все-таки існує і реально буває. Отже, так і є насправді. І то не були ілюзії. Допросилася. Рік тому бовдур у червоному балахоні під гарячу руку вділив їй значно більше, ніж замовляла. Вділив по максимуму. Знав кому...

Уявилося, що, провертаючи якусь комбінацію, отримує гроші, незрівняно більші за той дроботовий «спадок», а в останню мить робить прикру, навіть дитячу помилку — й вони зникають. Ні, не те враження. Зовсім. Кілька днів повного сказу, а потім прикрі спогади на місяць, не більше. Вся гризота. Що б іще уявити? Її призначають напостійно директором корпорації, а раптом з'являється інший. Власне, це вже було. І що? Давно у «корзині» й навіть не згадується. Чорти... У багатства, про яке йшлося,