Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

Увечері того ж дня, ніби знаючи це, по довгій відсутності в корчмі знову з'явився Каптурак. Він звично вклонився і сів до столу, за яким сиділи Айбеншютц, Самешкін, Евфемія і новий вахтмістр Пйотрак.

Весь світ грав у тарок, Каптурак програвав. Попри це, він був розгнуздано веселий.

Не було зрозуміло лише, чому. Крім звичних дурнуватих приказок і безглуздих висловів, якими рясніє мова гравців у тарок, він говорив і нові, свіжовинайдені, ще безглуздіші, як, наприклад: «Свині пішов вітер!» або «Гублю шлейки», чи навіть «Гноївка — золото» і подібне. Посеред цих приповідок, отак сидячи, ніби напружено розмірковуючи, яку карту кинути, він, так ніби поміж іншим і в тому самому тоні, яким щойно виголошував свої безглузді приповідки, сказав: «Пане айхмістре, ну, невже вам це вдалося? Ваш ворог справді помер?»

«Який ворог?» — спитав Айбеншютц.

«Та ж Ядловкер!» І цієї миті Каптурак поклав на стіл карту.

«Він був серед тих, яких кинули на холеру, — правив він далі, — і там заразився. Відтоді вже кілька місяців гниє під землею. Його хробаки вже ситі».

Евфемія сказала: «Неправда!» Вона зблідла.

«Та ні ж бо, правда! — відказав Айбеншютц. — У мене є офіційне повідомлення».

Евфемія підвелася без жодного слова. Вона пішла сходами догори, аби виплакатися. Самешкін перший склав карти, він був єдиний, хто сказав: «Я далі не граю!» Навіть рудий жандарм Пйотрак відклав карти, і тільки Каптурак удавав, що грає сам проти себе. Та зненацька й він кинув карти, ніби несподівано щось вирішивши, і сказав: «Отож ми, кредитори, перебираємо тепер це господарство, нас шестеро». При цьому він подивився на айхмістра Айбеншютца.

За столом запала моторошна тиша, чемний Самешкін ледве міг її витримати. Він устав і підійшов до механічної катеринки при буфеті, щоби вкинути трояка. Катеринка негайно заплювала «Маршем Ракоці» — з неповторним гримотінням мідних інструментів. Посеред цього шарварку Каптурак сказав жандармові: «А знаєте, відколи ви тут, наш айхмістр дуже построгішав. Усі продавці кленуть його на чім світ стоїть, а у трьох навіть відібрали концесії».

«Я просто виконую свій обов'язок», — сказав Айбеншютц. При цьому він думав про Евфемію і про того, колишнього Айбеншютца, яким він колись був, і про свою покійну жінку; але особливо про Евфемію, так, особливо про Евфемію думав він, як і про те, що він уже, власне кажучи, пропащий чоловік, у цій пропащій місцевості.

«Не завжди ви виконуєте свій обов'язок, — сказав Каптурак тихенько. Та саме цієї миті катеринка перестала деренчати, тому навіть ці тихі слова прозвучали дуже голосно. — Бо як накажете розуміти, що певну крамничку ви ніколи не перевіряєте? Ви ж знаєте, яку саме я маю на увазі!»

Айбеншютц дуже добре знав, яку крамницю має на думці Каптурак, але запитав: «Ну і яку ж?»

«Зинґерову», — сказав Каптурак.

«А де той Зинґер?» — запитав жандарм Пйотрак.

«У Золотогроді, в самому Золотогроді, — відповів Каптурак. — Відразу за рибницею Хаєс, у якої ви два тижні тому відібрали концесію!»

Жандарм кинув запитальний, недовірливий погляд на Айбеншютца.

«Завтра ми туди зазирнемо!» — сказав айхмістр. Раптом він страшенно забоявся що Каптурака, що жандарма. Він був змушений перехилити ще одну чарку.

«Завтра ми туди зазирнемо!» — повторив він.

Каптурак вишкірився, безгучно і широко. Його тонкі губи оголили всі чотири жовті зуби, два зверху, два знизу, виглядало це так, ніби ними він розжовував власну посмішку.

Айхмістр Айбеншютц і справді ніколи ще не перевіряв Зинґерової крамниці. Вона була єдиною на весь повіт, із певністю єдиною. Та, попри всю свою непомірну чесність і службову сумлінність, він завше свідомо уникав Зинґера.

До речі, ця крамничка була така вбога, що вирізнялася вбогістю навіть на тлі геть уже вбогих у цій місцевості. На ній навіть не було вивіски, а просто звичайна грифельна дошка, на якій пані Блюме Зинґер щокілька днів, а особливо після дощу, коли напис ставав нечитальний, заново виводила крейдою своє ім'я. Це була крихітна халупка: вона складалася з однієї кімнатчини і кухоньки, і ця кухня правила водночас за крамницю. На крихітному чотирикутнику вільної долівки перед входом лежала чималенька гноївка, а поряд стояла дерев'яна будка. Це був туалет родини Зинґер. Неподалік від нього, зазвичай на купі сміття, вкритій о цій порі грубим шаром снігу і криги, бавилися двоє Зинґерових хлопців — у ті нечасті й куці години, коли не мусили вчитися. Бо вони мусили вчитися. Принаймні один із них повинен колись стати спадкоємцем свого батька Менделя.

Ах! Це не був жоден матеріяльний спадок, боронь Боже! Це була всього-на-всього слава вчителя і праведника. В кімнатчині за кухнею і крамничкою Мендель Зинґер учився день і ніч, між двома ліжками, кожне з яких стояло під протилежними стінами. Посередині, на долівці, лежали дитячі сінники.

Ніколи Мендель Зинґер не займався нічим іншим, як лише священними і побожними словами, отож до нього приходило багато учнів. Він жив жалюгідно, але йому нічого й не було потрібно. Двічі на тиждень, у понеділок і четвер, він постив. У звичайні дні харчувався самою зупою. Він сьорбав її з дерев'яної миски, дерев'яною ж ложкою. І лише у п'ятницю ввечері їв пструга із хроновим соусом. У містечку його знав кожен. Щобожої днини всі бачили, як він двічі на день біжить до божниці, туди й назад. Він летів на своїх тонких ногах, у білих панчохах і сандалях, на які він узимку натягав калоші. Його плащ тріпотів. Глибоко на очі було насунено тяжку хутряну шапку, геть уже обскубану й облізлу. Його ріденька борода маяла за ним. Його тверде перенісся розтинало повітря, і виглядало це так, ніби це обличчям він прокладає собі шлях. Нічого і нікого не бачив він. Занурений і загублений у своїй покорі та побожності, і в думках про священні слова, які він уже прочитав, і в радісному передчутті тих, які ще належало прочитати. Всі його шанували, навіть довколишні селяни, входячи у скруту, приходили до нього по раду і заступництво. І хоча здавалося, що він лише вчора на світ народився, завжди виявлялося, що він дуже навіть добре розуміється і на світі, і на людях. Його поради були слушні, а його заступництво помагало.

Про земні справи щоденного життя піклувалася його жінка. Вона вижебрала в нечисленних багатіїв і заможних людей Золотогрода гроші на концесію і закупівлю товару. Та який там товар! Тут можна було купити цибулю, молоко, сир, яйця, часник, сушені фіґи, родзинки, миґдаль, мускатні горіхи і шафран. Та яка ж мізерна була їх