Світлана Талан - Розколоте небо

Навіть глибоко посаджені невиразні очі жінки стали кращими – у них був відблиск самого життя.

– У мене хлопчик, – сказала Улянида, колишучи на руках немовля.

– Знаю, бачу, – сказала Варя. – Я принесла тобі молока і маленький подаруночок.

– Його звати Іванко, – пояснила Улянида, ніби не почувши слів Варі.

– Іванко? Гарне імення.

– Іванко теж гарний!

– Де ж твій чоловік, Улянидо? Чи одружиться тепер із тобою? – запитала Варя, не сподіваючись на зрозумілу відповідь.

– Він є, – відповіла жінка, – і це добре.

– Чому ж тоді він криється від людей?

– Не можна кохати двох одразу, але він мене любить.

– То він… одружений?! – здогадалася Варя.

– Перед Богом я одна його дружина, – милуючись дитинкою, сказала Улянида.

– Він не буде з тобою жити? – допитувалася Варя, поки Улянида була настроєна до розмови.

– Ні.

– Хоч не покине тебе?

– Один раз покинув, пішов до іншої, молодої і гарної, але дізнався, що я важка[25] – одразу ж повернувся.

– Тепер ви разом?

– І разом, і ні.

– Я згадала, – усміхнувшись кутиками губ, сказала Варя, – як ти колись казала, що у тебе буде хлопчик. Ти все знала!

– І все, і не все!

– Ти будеш хоча б колись зі своїм коханим?

– Я завжди з ним.

– Навіть якщо його нема поруч?

– І тоді, – якось мрійливо промовила Улянида.

Варя чомусь згадала Андрія. Він теж із нею поруч. У мріях, але завжди…

Розділ 61

Знову активісти йшли по хатах. Часто люди звечора поспішали замкнути хвіртки та двері й не світили світло. Коли приходила комісія, то довго стукала у двері, а мешканці сиділи тихо, ніби їх нема вдома. Навіть діти привчилися не галасувати і навіть не подавати голос. Найчастіше активісти ходили вечорами. Удень хтось був на роботі, хто порався по господарству, а надвечір родини зазвичай сиділи по домівках. І тоді напівп’яні комсомольці й комуністи мали змогу «притиснути саботажників». Їх ненавиділи, але й боялися. Кожен із селян будь-якої миті за найменший супротив міг бути проголошений «ворогом, який перешкоджає виконанню плану хлібозаготівлі» і одразу ж направлений «до білих ведмедів». День якось розвіював людські страхи, але з настанням темряви жах наближався до хат, ховався поміж повітками, виглядав із-за кожного дерева, рогу будинку, сидів біля димарів на стріхах, готовий кожної миті налетіти на людину, скувати по руках і ногах, паралізувати волю. І нікуди було від нього сховатися, бо він був усюди, разом із командою активістів…

Варя намірилася вже йти додому. Бабусю нагодувала, вдягла її в улюблену теплу жилетку та в’язані вовняні шкарпетки. Щоправда, старенька цілий вечір вередувала. То все кликала невістку, то дорікала Варі, що та морить її голодом.

– Чому ти мені не зліпиш вареників? – вередувала бабця. – Я вже скільки разів просила тебе? Хочу вареників з картоплею і шкварками!

– Ще не різали свиню, – проковтнувши грудку, що застрягла в горлі, відповів батько.

– То старе сало підсмажте!

– Нема. Закінчилося.

– Що ви за господарі? – обурювалася бабуся. – У нас завжди вистачало сала до свіжини. Догосподарювалися? Покличте Надю, я попрошу її зліпити вареники. Нехай сходить до Трохима, щось обміняє на маленький шматочок сала. Чи мені багато треба?

– Завтра, – якомога спокійніше відповіла Варя, – я завтра зліплю.

Варя сподівалася, що наступного дня бабця не пам’ятатиме, що було вчора.

– Не переймайся, Варю, – сказав батько, вийшовши у двір, щоб провести доньку. – Усі старі стають вередливі, гірші за малих дітей.

– Добре, – відповіла Варя. – І все-таки шкода бабусю.

– Якщо їй пояснити, що сталося останнім часом, вона не зрозуміє.

– Може, воно й на краще?

Варя прислухалася. На вулиці було чути людські голоси. Невже знову йдуть «шукачі» чужого добра?

– За плечима в них лопата, йдуть на хутір щедрувати… – сказав батько тихо. – Здається, доню, до нас знову завітали «щедрувальники».

– Знову?! – злякано прошепотіла Варя.

Чорножукови не помилилися. Активісти, як їх селяни прозвали, «червона мітла», пішли до Вариної хати. Почали нишпорити по всіх кутках. Варя сиділа, тримаючи Сашка на руках. Дитина вередувала і плакала, бо був час її годування. Василь сів у кутку кімнати, схилив голову, щоб не бачити швидьків. Добре, що поруч із Варею був батько. Він посадив на коліна Маргаритку, обняв дівчинку і гладив її по голівці. Дівчатко перелякано зиркало у бік непроханих гостей, готове ось-ось розплакатися. Павло Серафимович щось нашіптував лагідним голосом на вушко дитині, і Маргаритка заспокоїлася. Вона притислася усім своїм маленьким тільцем до дідуся, сховалася у його великих обіймах.

Варя схвильовано спостерігала, як знайшли невеличкий вузлик борошна, кинули його у кошик. На припічку стояв чавунок із трьома помитими картоплинами – знайшли. Три картоплини полетіли в кошик. У пічурці за піччю, де сушилися пелюшки дитини, знайшли один буряк – у кошик його! Маленький вузлик пшона, приготований для молочної каші дітям, знайшли у кишені кожуха – забрали.

Ганна полізла у піч, рогачами дістала горщик із молочною кашею для Сашка. Знайшла ложку, почала сьорбати прямо з горщика.

– Залиш дитині, – не витримала Варя.

Ганна розсміялася Варі прямо в очі. Комсомолка показово вилила кашу з горщика на долівку.

– Що ж ти робиш?! Чим я буду дітей годувати? – тремтячим голосом спитала Варя.

– А ти заріж одну дитину і нагодуй нею другу! – зло пожартувала Ганна.

– Дивіться, що я знайшов у сінях! – сказав радісно Семен, затягаючи в хату невелику дерев’яну діжку.

– Що там? – заглянула Ганна. – Квашена капуста? Пошукайте ще у сараях, – наказала вона, – там повинно щось бути.

Варя дивилася, як колишня подруга присіла навпочіпки перед діжею і почала їсти, дістаючи капусту руками. Було гидко спостерігати, як шматки капусти падали їй на груди, а вона все хрумала як кінь. Сашко розплакався так, що Варя вже не могла його втішити.

– Та заткни ти його, – нервово сказала Ганна, – бо в мене апетит від крику пропаде.

– То дитина плаче, побачивши тебе, червона відьма, – тихо сказав батько.

Ганна почула. Вона перестала жувати, витерла долонею бороду.

– Залиште капусту, не забирайте, – попросила Варя, але комсомолка вже збісилася від почутих слів.

– Капусточки хочеться? – скривила вона рота у зухвалій посмішці. – Залишу! Я ж добра!

Ганна вилізла на діжку, задерла спідницю, присіла. Присутні спочатку навіть не зрозуміли, що вона хоче робити. І лише коли задзюрчало, зрозуміли, що вона мочиться прямо в діжку з капустою!

– Оце вам, куркуляки! Ось вам! – сміялася комсомолка. – Їжте тепер, хоч задавіться!

Вона зістрибнула з діжки, поправила спідницю.

– Ви мене надовго запам’ятаєте! – процідила крізь зуби. – Не сплатите сповна податки, поведуть вас селом під «рогожаним прапором»! Я подбаю, щоб на ньому написали «Я – ворог народу,