Світлана Талан - Розколоте небо

радісними дитячими криками та сміхом. Навіть Сашко у ліжечку почав від захоплення верещати.

Ольга підійшла до сестри, яка поралася біля печі.

– Допомогти? – спитала.

– Не треба, – відповіла Варя, – відпочинь після роботи. Я піч добре прожарила, тож вночі можна буде приступати до справи. Одразу попереджаю: я не піду знову розкопувати могилу!

– Чому ти така полохлива? – усміхнулася Ольга.

– Не знаю. Але у мене від страху може розірватися серце.

– Не припекло тебе, Варю, – сказала сестра. – Клюне смалений півень – побіжиш, як миленька.

– Можливо, – погодилася Варя, – але ж у мене є ти!

– Так, – Ольга зітхнула. – Спочатку піду на кладовище, відберу трохи зеренця, батько змеле на жорнах, а я в той час збігаю в кінець вашого городу і дістану вам жита. Думаю, що до ранку встигну спекти по паляниці, – розмірковувала Ольга. – Хоч би ті чорти у сільраді не сиділи до опівночі, бо одразу ж унюхають запах хліба. А завтра раненько побіжу додому, роздам дітям по шматку, нехай поїдять зі свіженьким молочком. Головне, щоб старі не помітили. Нехай давляться сухою картоплею та коржиками, і то доки не відібрали останню картоплю.

– І не шкода тобі свекрів?

– Аністілечки! – Ольга відміряла пальцем частину мізинця. – Нехай їх колгосп нагодує! А я буду потайки підгодовувати дітей, поки є зерно у схованках. Напевно, за місяць-півтора воно закінчиться, і я не знаю, що будемо їсти далі.

– Щось придумаємо, – заспокоїла її Варя, хоча сама й гадки не мала, що робитиме.

– От дурна моя голова! – Ольга луснула себе долонею по лобу. – Йшла сюди, щоб розповісти останні новини, а вже й забула!

– Знову щось страшне? – стривожилася Варя.

– Для нас ні. По-перше, на днях народила Одарка, – заторохтіла сестра. – Звичайно, що всім цікаво, від кого. Хлопчик такий гарнесенький, рожевенький, білявий, тож наші цікаві жіночки одразу помелися до вдови. Усі намагалися у малюкові віднайти риси обличчя своїх чоловіків. Та чи ти вгадаєш, на кого схожий новонароджений? – усміхнулася Ольга.

– Ти теж видивлялася свого Івана у ньому?

– Ні! – засміялася Ольга. – Одарка мене запевнила, що то не мій жеребець кінчика вмочив! Я їй вірю.

– З’ясували, на кого схожа дитина?

– Не встигли, бо вчора прийшли до неї активісти, кажуть, що вона як одноосібник не сплатила багато податків. Одарка у відповідь: «У мене п’ятеро було ротів, які кожного дня хочуть їсти, а тепер стало на одного більше. Уже всі харчі відібрали, то з чого я маю платити?» А та Ганька їй: «Тебе ніхто не змушував стількох дітей робити, сама у ліжко до чоловіків лізеш!»

– І що Одарка? Не вліпила їй по пиці?

– І врізала б, але я не дала. А Ступа почав знову про нові закони, постанови, накази…

– Ти маєш на увазі голову колгоспу? – уточнила Варя. – Ступака?

– А кого ж іще?! Який він Ступак?! Ступа він! Так ось. Сказав Ступа, – продовжила сестра розповідати, – що в рахунок податку в неї вилучають корову. Ти розумієш, що значить для шістьох дітей корова? Вони ж нічого, окрім молока, не бачили, а тут прийшли відібрати. Бідна Одарка! Вона навколішках молила-благала Ступу не відбирати годувальницю – марно!

– Вилучили?

– Звичайно! Одарка вчепилася за задні ноги корови, кричить: «Не віддам!», а голова колгоспу так і потяг їх удвох із двору. Я ледь відкачала Одарку, думала, що Богу душу віддасть.

– Як вона зараз?

– Не знаю, – стенула плечима. – Після того ми ще не бачилися. Я все думаю, як таке міг вчинити її сусід? Живуть на одній вулиці, він же добре знає, як Одарці тяжко без чоловіка. Нічого його не спинило. А знаєш, що йому спересердя крикнула вдова? «Якщо тебе, комуняко, повісять на гілляці, то я прийду і плюну на тебе!» – ось так!

– Так і сказала? Не побоялася?

– Що боятися людині, яку обібрали до нитки? Їй втрачати нема чого.

– От біда! – зітхнула Варя.

– Є ще одна цікава новина! – схаменулася Ольга. – Розкажу – не повіриш! Я б теж не повірила, але все бачила на власні очі.

– І що ж то за дивина?

– Справжня дивина! Ходила на роботу разом з Улянидою і нічого такого за нею не помічала. Вона дивакувата, мовчазна, ні з ким не розмовляє, що загадають, те зробить. А вчора не вийшла вона на роботу. Голова сам пішов до неї, стукав, добивався – не відчинила, тож я після роботи вирішила зайти до неї. Мало що могло трапитися? Живе відлюдькувато, самотньо, занедужає – нема кому і води внести.

– Що з нею?!

– Слухай далі! Заходжу, двері не замкнуті, мені аж лячно стало.

– Тобі – і лячно? – усміхнулася Варя. – Мені здається, що ти самого чорта не злякаєшся!

– Не перебивай! – невдоволено сказала сестра і продовжила: – Заходжу до хати, а там натоплено, прибрано і чути, як Улянида тихенько наспівує пісеньку.

– Улянида співає?! – здивувалася Варя.

– Уявляєш собі таку картину: сидить Улянида, тримає на руках сповите немовля і мурчить собі під ніс пісеньку?!

Варя від почутого випустила з рук чавунок, добре, що він був не з окропом.

– Улянида з дитиною?! – здивуванню Варі не було меж. – Це неможливо!

– Усе можливо!

– Може, то не її дитина?

– Її. Сама бачила, як вона годувала хлопчика груддю.

– Оце так новина! – сплеснула долонями Варя.

Вона подумала, що вже давно не бачила Уляниду і скучила за нею. До того ж не терпілося побачити її немовля, поздоровити з новонародженим.

– Чого скрутилася як в’юн на сковорідці? – усміхнулася Ольга. – Біжи вже до неї, а я побавлю дітей. Все одно робити нема чого – ті чорти ще не порозлазилися по домівках, – хитнула головою в бік сільради.

Варя попорпалася у старій скрині, знайшла там вишиване дівчаче платтячко. Колись тітка Катерина зшила його для Маргаритки, а Варя зимовими вечорами на комірці вишила гладдю волошки. Маргаритка швидко виросла з нього, хоча платтячко було як новеньке. В Уляниди народився хлопчик, але одяг на Сашка Варя шила сама, і зайвого не було. Поки дитинка у подруги мала, то можна вдягати і плаття. Варя позаглядала у горщики, вишукуючи, що б можна було взяти на гостинець. Не знайшовши нічого, вона налила у невеличкий глечик молока.

– Я піду? – спитала, вдягнувшись.

– Іди, – відповіла Ольга. – Тільки обережно, не послизнися, бо молоко розіллєш.

…Дивно, як щастя може прикрашати людину. Воно ніби підсвічує ясним світлом обличчя зсередини, і воно ясніє, променіє, здається набагато гарнішим, ніж є насправді. Варя дивилася на Уляниду, яка перестала бути схожою на відлюдькувату відьму. Породілля світилася, тримаючи біля грудей маленький шматочок того щастя, яке робить жінку-матір дуже гарною.