Ана-Марія Еріш - Це війна!, Ана-Марія Еріш

— Випускники, — урочисто почав директор, стоячи на сцені перед сотнями студентів, батьків та викладачів. — Сьогодні ви завершуєте важливий етап вашого життя. Перед вами відкриваються сотні доріг. Ви всі — талановиті, амбітні, сильні. І я щиро вірю: кожен із вас знайде своє справжнє місце у цьому світі.

Його голос лунав упевнено й натхненно, мов улюблена пісня, яку ти колись слухав у важкий день.

— Але навіть якщо раптом ви не знайдете його одразу, — директор зробив паузу, злегка посміхнувся, — ми чекатимемо вас тут. Коледжу завжди потрібні нові викладачі, які не просто знаються на своїй справі, а й люблять її всім серцем.

Ці слова, хоч і звучали знайомо, цього разу пронизали мене до глибини душі. Щороку я слухала їх на випускних церемоніях старшокурсників і думала, що це просто банальна частина програми. Але сьогодні… сьогодні я стояла в залі як випускниця. І в грудях щось защеміло — від ніжної ностальгії, від гордості, від усвідомлення, що ці роки промайнули, залишивши по собі спогади, людей і почуття.

Я ледве стримувала сльози. Не тому, що було сумно. Навпаки — щастя було стільки, що не вміщувалося всередині. Факультети більше не ворогували. Війна між музикантами й акторами залишилася у минулому. Тепер ми святкували перемогу не когось над кимось, а всіх разом — над нерозумінням, заздрощами й страхом бути собою.

Фостер, той самий жорсткий спонсор, який колись здавався бездушною машиною, став підтримкою для всіх факультетів. І головне — він примирився зі своїм онуком. У знак примирення подарував Раяну квартиру — аби той більше не жив із батьками.

Раян спершу відмовлявся, як завжди впертий, але згодом прийняв подарунок. З батьками він майже не спілкувався, і це не було болісно — його справжньою родиною стали Фостер і… мої близькі. Саме вони сьогодні підтримували нас — і цим усе сказано.

Після офіційної частини була вечірка. Я перевдяглася в свою світло-рожеву сукню, що легко спадала по фігурі, мов пелюстки сакури. Цього разу не обирали короля і королеву балу — ми виросли з цього. І нам було не потрібно змагань чи титулів — ми вже перемогли, кожен у своєму.

Раян стояв біля директора, про щось говорив і сміявся. Його усмішка — та, яку я знала найкраще у світі — була справжньою, щасливою. Я підійшла до нього й мовчки обійняла ззаду, поклавши голову йому на плече. Він одразу повернувся до мене з тією самою посмішкою, яка завжди змушувала моє серце битися швидше.

— Знаєте, я завжди знав, що ви були б чудовою парою, — озвався директор, доброзичливо усміхаючись. — Але ця війна між вашими факультетами все псувала. Та тепер усе інакше. Сьогодні — ваш вечір. Веселіться, дітки.

І саме в цей момент зазвучала повільна мелодія — ніжна, чуттєва. Раян м’яко взяв мене за руку й повів на центр танцполу. Наші рухи були плавними, синхронними, ніби ми танцювали вдвох усе життя. Усе навколо зникло. Зал, люди, музика — залишилися тільки ми. Я дивилася йому в очі, і раптом відчула, що вже не можу мовчати.

— Я кохаю тебе, Раяне, — прошепотіла я, наче це був наш маленький секрет. Але він почув. Звісно, почув.

І одразу ж нахилився, щоб поцілувати мене. Цей поцілунок був не таким, як інші — він був як обіцянка. Як зізнання у відповідь, яке прозвучало наступної миті:

— І я тебе кохаю, Тейлор. Сильніше за все на світі, — сказав він, дивлячись на мене так, наче я — його всесвіт.

І саме тоді згори посипалися конфетті та кульки. Зал вибухнув аплодисментами й радісними вигуками. Хтось плескав у долоні, хтось сміявся, хтось плакав. Це був наш момент. Ми завершили важливий етап, і попереду — новий початок. Це не був фінал казки. Це була перша сторінка нового розділу. І ми писатимемо його разом.

Кінець