Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

все це відзначали за встановленими обрядами. Зокрема під час похорону влаштовувались процесії і тризни, одягали чорний одяг, жінки (близькі родичі) рвали на собі волосся, виконували сольні пісні-плачі (трени). Покійника супроводжували всією громадою, клали в могилу потрібні у потойбічному світі, згідно з віруваннями, речі, найчастіше ті, що використовувались ним за життя[540].

У часи дозвілля чоловіки збиралися для застільної бесіди й тривалих дискусій, які називались симпосіями. Оскільки ще не було спеціальних приміщень для влаштування бенкетів, слід думати, що здебільшого вони проводились у дворах. Деякі учасники симпосіюмів складали короткі застільні вірші, які одразу ж гострим вістрям продряпувались на чашах для вина. Вони збереглися до наших днів[541]. Влаштовувалися також громадські трапези, особливо під час релігійних календарних свят, пов'язаних із закінченням польових робіт навесні і восени. Кожна сім'я відзначала й свої маленькі свята.

За браком у містах в період їх становлення спеціальних площ (агор) з ринками місцем людських зборищ у вільний від роботи час були гавані, куди часто припливали кораблі з купцями й групами нових колоністів. Тут можна було почути новини з батьківщини, послухати розповіді про морські подорожі і незнані країни, купити потрібні речі.

Слід зазначити, що, дотримуючись своїх одвічних звичаїв, елліни були змушені запозичати у місцевих племен, зокрема фракійців, лісостеповиків та сіндів, деякі елементи їхньої культури. Це, зокрема, виявилось у влаштуванні тимчасових напівземлянкових жител, застосуванні ліпного посуду — більше пристосованого для приготування їжі на відкритому вогнищі, використанні значно теплішого й простішого одягу.

Мова і літературна творчість

Згідно з античною літературною традицією, колоністи, лідери яких були освіченими громадянами полісів, несли в собі той духовно-культурний заряд, який вони почерпнули на своїй батьківщині. Саме в їхній метрополії — Мілеті — зародились у VII—VI ст. до н. е. різноманітні наукові знання, які тією чи іншою мірою знайшли свій вияв і в найвіддаленіших від нього понтійських колоніях. Передова на той час іонійсько-мілетська культура мала яскраво виражені риси гуманності і своєрідної відкритості у контактах з іншими етносами, а тим паче з грецькими державами; політика, релігія і міфологія були тісно пов'язані з раціональним теократичним мисленням, поетичною творчістю та мистецтвом.

Широкий розвиток міжнародних відносин сприяв запозиченню деяких елементів з культур різних полісів і навіть іншоетнічних об’єднань, що призвело до появи окремих ознак синкретизму, особливо в поховальних і релігійних ритуалах ще в колонізаційний період. Різні соціально-політичні та економічні умови розвитку північнопонтійських апойкій, їх географічне розташування, ступінь зв'язків з метрополією та сусідніми племенами створювали в кожному з них свої особливості при існуванні тут в цілому однорідної грецької культури.

Спільним для більшості колоністів Північного Причорномор'я був іонійський діалект грецької мови, який лише в IV ст. до н. е. поступово почав витіснятись аттичним (KOINH). Тільки херсздіесити та зовсім нечисленні мешканці інших північнопричорноморських міст користувалися дорійським або змішаними діалектами. На Боспорі, очевидно, певний час також існував еолійський говір. Мовна близькість понтійських еллінів сприяла тісному спілкуванню. Особливо довго зберігалися традиції Мілета в мові, писемності, антропонімії, календарі, прихильності до Гомерівського епосу «Іліада» в Ольвії[542].

Великого значення в усіх колоніях надавалось вивченню мови, бо навіть у перші століття нової ери грецька мова залишалась офіційною і в ній не спостерігається будь-яких помітних відмінностей від мови середземноморських еллінів, незважаючи на близьке сусідство різноетнічних угруповань, з якими колоністи постійно спілкувались і представники яких нерідко назавжди осідали в містах або на їх околицях.

Численні епіграфічні джерела, в основному різноманітні написи на черепках, свідчать, що переселенці та їхні нащадки писали грамотно, знали епічні твори, намагалися самі складати коротенькі вірші. Мешканці міст часто підписували свій посуд, залишали присвятні написи божествам або дарчі своїм друзям, виконували на черепках шкільні вправи, записуючи уривки з поем Гомера, ставили цифрові мітки тощо[543]. Відомо, зокрема, що вже в ранній час борисфеніти писали листи на свинцевих і керамічних пластинках, які дають інформацію про їхнє життя.

Північнопонтійські елліни були знайомі зі знаменитими епосами Гомера й архаїчною лірикою. Елегійний дистих, який став з початку VII ст. улюбленим розміром поетів, широко використовувався і в поетичних творах північнопонтійських греків, зокрема епітафіях та застільних віршах. Останні могли декламуватися під флейту на симпосіях, оскільки за своїм змістом відповідали таким зібранням: «Я приємний для пиття кілік, люб'язний до того, хто п’є вино»; «Випивши мене, Полікрат буде радіти»; «Наповнюй по вінця» (Ольвія); «Я кілік радості» (Німфей). Певно, під час бенкетів їх учасники нерідко займалися імпровізацією, тут же складали коротенькі, прості за змістом, елегії, найчастіше жартівливі, виконуючи їх у колі друзів і «записуючи» на чашах. Ці написи[544] документально вказують на вміння громадян займатись версифікацією та на знання ними основ віршування і поетичних творів, з яких вони запозичували ритміку й навіть окремі вислови.

Міфологія та релігійно-філософські погляди

Для процесу колонізації характерним було створення етногенетичних міфів про ті чи інші варварські племена, апеляція до героїчних часів і Троянської війни, від яких починався відлік історії усіх греків. У своїх легендах мілетсько-іонійські переселенці використовували інформацію про незаселеність цих областей, яку отримали безпосередньо в передколонізаційний період, і поширили її на віддалені часи відповідно до своїх ідеологічних уявлень. В широкому контексті понтійські легенди про Геракла, гігантів і Афродіту в їх географічній прив'язці до Боспору, про амазонок — до Меотиди, Геракла і Єхидну — до Гілеї, Ахілла — до Левки і Тендри, Іфігенію — до Таврики знаходять своє місце в широкому колі пам'яток античної міфології. Переважно вони пов'язані з найпопулярнішими серед грецьких колоністів міфами, що складало спільну традицію для окремих груп переселенців як у західному, так і в північному напрямку[545]. Геракл та амазонки явно виступають як сакрально-міфологічні попередники колонізації Північного Причорномор'я та західних земель у Середземномор'ї.

Антична традиція перетворення Геракла та інших героїв на сакральних колоністів слугувала для пропагандистських цілей еллінів, які займали чужі території, що нібито були ніким до них не заселені навіть у ті далекі часи, коли на них поселилися або побували їх улюблені герої.

У понтійських легендах простежується процес розкладу власне міфу, в них присутні цілеспрямовані вигадки та первинні емпіричні знання про природу й реальні етнічні об'єднання. Цікаво, що майже всі персонажі міфів втілились «у вічні художні образи в грецькій літературі й грецькому мистецтві, назавжди, на всю епоху існування античної культури, ввели Чорноморське узбережжя і Кавказ у круговид мислення і фантазії кожного освіченого грека й римлянина»[546].

У культурі понтійських колоністів, особливо борисфенітів, помітне не лише міфотворче ядро, а й філософсько-релігійне з