Katerina Школіна - 11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна

18.1 Час для справжньої романтики

Матвій
- Це ти так мені допомагаєш? -  вона говорить перша, вочевидь, щоб відволіктися трохи. А ми їдемо якось тихо. Хоч звуки дороги, машин і мотору все ж трохи глушать. - Брат все розтризвонив?
Мене мучає совість,  бо це дійсно вийшло спонтанно і якось… нечесно…
- Що саме? - кажу, ніби не знаю.
- Що я до смерті боюся мотоциклів, - твердо промовляє у відповідь.
- Чого так? - ми виїжджаємо на тиху дорогу, де тільки ми і море вдалині. 
- Банальщина не варта уваги, - хмикає.
- І все ж… Мотоцикліст налякав? - мені дійсно цікаво. До того ж я відчуваю спиною її мандраж.
- Та ні. Сама себе… - говорить. -  У 17 років сіла на залізного коня і потрапила в аварію. З тих пір з деякою опаскою відношуся до того чим треба керувати. А на мотоцикли не сідаю принципово…
Неочікувано. Я й не думав, що ця крихітка має хоч якесь відношення до кермування. Усміхаюся. Добре, що вона не бачить. Так тепло від обіймів її рук, що аж боляче. Вчепилася мертвою хваткою, ніби я зараз лечу на новий віраж. От тільки їдемо ми вже спокійніше велосипеда…
- Де ж ти того мотоцикла рокового знайшла? Братовий? - замовляю її.
- Сперла в сусіда, - от це було точно неочікувано, що я аж додав швидкості за звичкою.
- В сенсі? - збавляю знову швидкість, бо відчуваю ще більший тиск на поясницю від її рук.
- Та сусідський хлопчак в дідовому селі дав покататися, - нехотя відповідає. - Він мене вчив кермувати, бо ми друзі з підгузків. А потім була практика на дорозі, бо вчились то ми на стадіоні…
- І? - підначую.
- Що і, - невдоволено відповідає. - В мене кепка на очі налетіла, а потім ми влетіли в обочину. Він з лицем побитим, а я в крові. Рука до м'яса, нога, бік тепер з шрамом півмісяцем і на кістяшках шрами, наче я колишня боксерша…
- Налякалася? - питаю. Тупе питання, але я всеодно його озвучую.
- Так. Я ще й не одразу відчула свої рани. Кинулась до дружбана… Перевірити чи він там впорядку. Потім по його круглих очах зрозуміла, що щось не так…
Я й не думав, що так серйозно. Тепер зрозуміло чому боїться. 
Стискаю зуби. 
Чому про це не її брат з подружками не обмовились і словом?! Я погодився на цю авантюру лише, щоб розділити момент прохолодної міської ночі і п'янкої швидкості з цією дівчиною.
А зараз виявляється, що це марна справа. Бо коли людина просто боїться чогось не спробувавши, то це досить просто виправити. Інша ситуація, коли людина боїться через травматичний досвід. До цього треба обережно підходити. Не так…
Утім, я сам винен. Треба знайти якесь красиве місце, щоб трохи розслабити її. Повівся, блін. Побачу її братця кролика, урию. 
- А потім… - все ще заговорюю її.
- А потім глянула на кровіще і мало не бухнулась в обморок, - пояснює поволі. Ще й так беземоційно, ніби це було не з нею. - Довезли додому мене люди, коло яких ми розбилися. Односельці все ж. Сусідський пацан поїхав слідом за нами на тому злополучному мотоциклі.
- І ти стала остерігатися мотоциклів?
- Ні, - чітко відповідає. - Не зовсім так. Я не якась там божевільна, щоб ховатися від усього, що на колесах. Всеодно на машині брата іноді їжджу, бо вона закрита з усіх боків. Якось спокійніше. Прикол в іншому…
- В чому? - питаю. 
Не те щоб цікаво. Мені здалося ,що вона хоче, щоб я спитав.
- Це було літо після 11 класу і я мала йти на 1 вересня в університет. Я приперлася в сукні короткій… з перебинтованою рукою, ногою і на підборах. А мій дружбан пішов на перше вересня з розмальованим зеленькою таблом… і синяками, як після чемпіонату з боксу.
- Хахахаха, - я не  втримав сміх. - Вибач.
- Та я для того й розказала, щоб ти посміявся, - відповідає більш жвавим тоном, ніби її заспокоїв мій смішок. - Ми з ним досі жартуємо, коли зідзвонюємось, що наступного разу будемо вчити мене на пілота чи капітана корабля, бо літак та судно розбивати ефектніше….
- Ясно. А що батьки? 
- Перелякалися. Не сварили зовсім. Мабуть, тільки брат трохи. Батько сказав, що це я накуролесила за все тихе дитинство, а значить в  майбутньому мені не грозить… - продовжує намагатися перевести все в жарт.
- Тяжко заживало?
- Ну, так собі… - хмикає. - Температура була, хлоргексидином рани заспокоювали. Це ж село, а лікаря там немає. Лише аптека. На животі два місяці спала, бо по-іншому не зручно. 
- Як же лікували?! - варварство якесь. У селі немає лікаря?
- Мама ветлікар. А ми ж теж тварини в принципі, - вона говорить це так органічно, що це просто виносить мені мозок.
- Всеодно це ж інше…
- Так-то воно так, але ветеринар лікує стільки типів тварин, а людський лікар лише людину, - чую її веселий голос. -  Тому мама любить казати, що лікар лікує людину, а ветлікар людство. 
- І все ж це якось…
- Все зажило. І все вже добре. Тільки шрами лишились. Не такі вже й помітні. Їх видно лише коли загораю на сонці. На погоду зараз вангую…
- Ясно. Приїхали.
Мотоцикл м'яко загуркотів, зупиняючись біля будинку. Ми неловко злізли з шкіряного сидіння одночасно, бо були все ще зчеплені. Мотоцикл я поставив на сигналку. Вона все ще обнімала мене за пояс, через зкуті руки. Я дістав ключі з кишені штанів і розчепив наручники з її зап'ястів. 
- Нічого не спитаєш? - я мав на увазі наявність у мене ключа.
- Я і так знала… - здвигає плечима вонa, протираючи зап'ястя, натружені залізяками.
Беру її за руку і відчиняю залізні двері магнітним ключем. Домофон пілікає, впускаючи нас всередину.
Ми зайшли в парадну і слідом одразу в ліфт. Вона нічого не говорить, мовчить. Я натиснув кнопку на останній поверх. 
В повітрі витав солонуватий запах моря, змішаний з ароматом нічних квітів. Ми нарешті стояли перед масивними дерев'яними дверима на дах, до яких вели сходи. Ці двері я замовив у одного умільця в пригороді. А дах захапав собі… Купив спеціально для хвилин, коли треба побути наодинці.
Ключ легко повернувся в замку. І ось ми на території  маленького, затишного даху, облаштованого, ніби обсерваторія.
Місто розкинулося перед нами, як на долоні. Мерехтливі вогні ліхтарів відбивалися в темній гладі далекого від нас моря, створюючи враження безмежного простору. Вітер, солоний і прохолодний, обдував скляний купол будинку, несучи з собою звуки нічного міста: далекий гул машин, сміх прохожих, глухий крик чайок. Я відчинив панорамне вікно згори і ці звуки увірвалися всередину. 
Кіра стояла неподалік і у її очах відображалось усе це видовище. Вона не любувалася, вона вже жила на цій висоті…
Але усе ще дрижить. Невже поїздка досі не відпустила? Я зітхаю і повертаюся до неї. Кіра не рухається з місця, ніби в оціпенінні, стоїть і дивиться звідти. Я підходжу впритул і обходжу її, стаючи позаду. За її спиною нахиляюся до вушка, заправляючи непокірний локон. 
- Видихни.
Вона хоче повернутися на звук, але я м'яко направляю рукою її голову вперед знову. Я знову говорю їй:
- Зроби вдих і видих, - вона слухається. - Уяви солоне повітря, шепіт хвиль і м’яке світло місяця, що відбивається на воді там… далеко... 
Обнімаю її плечі і підводжу ближче. До вікон.
- Зараз під нами внизу дорога, де машини снують мов мухи.  Ми приїхали сюди вдвох. А тепер… - заслоняю їй обзор долонею. - Пляж, що знаходиться подалі, дикий пляж. Уяви… Ми бачимо його прямо перед собою. 
Я говорю чітко і монотонно. Ніби автор оповідає історію чи мама читає книжку дитині.
- Пісок лоскоче п'ятки. Коли сонце сховається за горизонтом, небо забарвиться в ніжні пастельні тони. Ми запалимо свічки… Їх м’яке світло відблискуватиме в очах, твоїх і моїх. А поруч шумить море. Вдалині по берегу видно мерехтіння вогнів міста. Ми будемо просто сидіти, тримаючись за руки, і… дихати.. 
Шепочу їй прямо в вушко. 
- Зроби вдих на повні груди. А тепер… Видихай…
Вона робить як кажу і я чую, що від неї нарешті починає віяти спокоєм, а на губах розквітає  солодка посмішка. Дрижать вії і рум'яніють її щічки.
- А ти романтик, - сміється зненацька, що я аж підскакую.
- Ні. Ну треба так лякати…
Здається, я і сам загубився у цьому моменті.
Це місце - моя схованка. Така розкіш, якої не було у дитинстві, коли сховатися можна було лиш у пошарпані кладовці з інвентарем або в шафі директора, за що я неодноразово отримував триндюлей.
Я досі не розумію чому привів її сюди. Це наче якесь інстинктивне відчуття. Відчуття, коли ноги несуть туди куди б нікого ніколи не повів. Де замурувався. Де був самотнім. Виходить… я вже не хочу бути один. І в цей яскравий момент я цілую її…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍