Katerina Школіна - 11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна

Кіра
Він цілує... Невагомо торкається губами моїх. Вони м'які і ніжні, ніби я пробую морозиво, що тане на моїх вустах і всі рецептори стають в рази чутливіше. Я відчуваю подих, яким він обпалює. Електричні покалування, коли він задіває зубами мою нижню губу. Гарячий язик, який по-хазяйськи заволодіває моїм. Я не можу вдихнути, оскільки він випиває все моє повітря.
Серце б'ється так сильно, ніби розплавилось, потекло по венах і тепер відбиває розкалений ритм у всьому тілі. Я злітаю в небо разом із зірками, що розсипалися над скляним куполом цього чарівного місця. Повітря стає важким, насиченим нашими спільними ароматами: суміші мускусу з свіжими цитрусовими нотками та цвітінням фрезії. 
Я не зможу знайти підходящий епітет для опису того, що відчуваю,  ніби подібного слова не придумано досі. Це не схоже на жоден з прочитаних будь-ким любовних романів. Це щось нове, неповторне, що ніколи не було пережите кимось і не буде. 
Він поглиблює поцілунок, ніжно кусаючи мою нижню губу, а я переживаю маленьку смер*ть.
Здається, що весь світ зводиться лише до нас двох і цього нескінченного моменту. Що змушує спочатку затамувати подих, після чого вдихнути одне одного. 
І коли ми нарешті розпадаємося знову на дві окремі людини, він підхоплює мене під коліна. Зойкнувши, я встигаю зловити його затуманений погляд. Він закидає мене на плече і я вдаряюся, але на диво не відчуваю болю чи неприємних відчуттів, ніби мені ввели анестезію, відімкнувши свідоме сприйняття світу. 
Матвій несе мене вниз по сходах до дверей своєї квартири і від цієї раптовості я не можу вимовити й слова.
Відчиняє двері ключем, наспіх вийнятим з кишені. Ставить мене на підлогу і, зачиняючи за собою двері, знову цілує. 
Цей поцілунок відрізняється від попереднього. Він більш напористий, глибокий, сильний. Я випиваю дихання Метта і долонею відчуваю биття серця. Чую напружені видихи і наростаюче збудження з дрижанням його гортані, ніби мурчання. Ніколи до мого слуху не доносилося таких звуків. 
Язики переплітаються в повільному, спокусливому танку. Я перша відсторонююсь, аби вкінець не втратити хоча б залишки здорового глузду.
Я п’ятюсь від нього. Але це скоріше схоже на запрошення. Мене пробиває гострими палючими мурашками від пізньої думки, що поцілунками ми сьогодні не обмежимось. Від цього обертом іде голова. Я… в передчутті задоволення, як би дико це не звучало.
- Зовсім дах знесло… - тре Метт скроні досить напружено.  Він ніби оговтався на мить в цьому взаємному помутнінні свідомості.
А я помічаю досить виразне напруження нижче його пояса. Очікувано, але не менш приємно. 
- Я ледве тримаюсь, - говорить він низько і його голос зривається. - Але… Я повинен спитати, чи ти хочеш залишитись… - кожне слово дається йому тяжко. - Хороші хлопці питають дівчину чи хоче вона піти, - я бачу, що він зовсім не хоче мене відпускати, а це питання лиш для того, щоб все вирішила саме я. - Хочеш таксі викличу. Я все розумію. Ато накинувся, наче тварина…
Йому дедалі складніше знову і знову питати дозволу. Він чекає лише одне слово : «залишусь». 
Метт відводить очі, аби не зустрітись поглядами, що для нього скоріш за все важко. 
Я садистка, бо зависла моменті, коли  він намагається бути чуйним котиком. Щось не хочеться руйнувати чарівність моменту. Та й не можу я залишити все просто так. Мені подобається цей вечір, ця атмосфера і цей хлопець. Шалено подобається.
- Я сама не себе не зрозумію, якщо зараз піду… - усмішка сама з'являється на обличчі. 
У цей момент я відчуваю щастя. Таке розпираюче відчуття в грудях. Він усміхається і підходить ближче.
Ми знову цілуємось і потихеньку пробираємось до спальні. Він не дає й хвилини перепочити, а одразу ніжно ложить лопатками на ліжко. Його дотики легкі і невагомі, ніби він торкається найтендітнішої в світі дорогоцінності. Матвій починає цілувати шию, від вуха до ключиці, залишаючи на ніжній шкірі слід від своїх губ. Потім переходить до ключиць, ніжно покусуючи їх. Він поволі позбавляється моєї одежі.  
- Прекрасна… - промовляє на видиху, дивиться уважно і жадібно, ніби поціновувач, що знайшов шедевр, який дано побачити лише йому. - Моя…
Здається, що він приділяє увагу кожній ділянці тіла, ласкаючи.
Я й сама не знаю куди руки діти, бо мені хочеться торкнутись усюди. Він, ніби статуя скульптора типу Мікеланджело, хочеться обвести рукою кожний міліметр цього витвору мистецтва. Рельєф його тіла дійсно заслуговує на те, щоб ним любувалися, щоб його бажали. І він тільки для мене.
- Ти й сам… витвір мистецтва, - промовляю, заплющуючи очі. - Мій, - повертаю це слово.
Я закидаю голову назад, видаючи тихий стон задоволення. Бо він продовжує свій шлях вниз, цілуючи вже оголені груди, живіт, а потім зупиняється на стегні. Його дотики стають все більш впевненими.
Я б не встояла. Будь-коли, якщо б він зробив цей відвертий крок назустріч. Та й навіщо відмовляти собі в задоволенні…
Його шершаві грубі пальці добираються до найчутливішого місця, що стікає бажанням і від одного лиш дотику мій погляд розфокусовується. Я не бачу нічого. Лише чую мелодії нашого дихання в кімнаті.
Його обличчя, кімната, все пливе, розсипаючись задоволенням. 
Він проводить носом по згину шиї і заривається в розпущене волосся, натужно видихнувши, бо збудження вже не приховати. Туман у його очах цієї ночі обіцяє згубу нам обом.  
- Я так тебе люблю, - я не знаю яким чином я це почула. 
Здавалось, він лише поворухнув губами біля мого вуха. Але цей ледве чутний хрипкий видих приніс такі важливі слова. 
Можливо, через втрачений контроль з його язика зірвалися ці незвичні для мене букви. Відвертіші, ніж найпалкіші дотики.
На цій фразі я вперше розлетілася на тисячу осколків. Ні. Вона розбила мене на атоми, кожен з яких пристрасно поцілувала. Водночас обіцяючи ще сотні тисяч таких вибухів. Принаймні частину з них цієї ночі…