Мілена Христич - Щоденник (збірник загонів з 80-х по 2025) 2, Мілена Христич

А хірургія назавжди асоціюватиметься з холодом стерильністю гострим металом інструментів та екзистенційною безжальністю порятунку, коли тобі відрізають ногу , щоб ти міг жити далі.

Це було буття без прикрас та фальші. Цей світ народжував відчуття невідворотності смерті хвороби старості та страждання. А хірургія – її сірі тонкі леза та безжальність нагадувала  філософські категорії дзену. Жорстокість її була безмежна. Бо іноді усе вирішує хвилина , коли немає часу на філософські рефлексії ат внутрішнє споглядання , на закриття гештальтів, навіть на прощення.

Так , мабуть, виходять з екзистенцій них криз, відгризаючи власну лапу чи хворий орган. Мабуть саме це мав на увазі Соціалістичний Ісус, коли говорив: якщо тебе спокушає твоє око, то вирви його, щоб врятувати власну душу.

Так Христя й росла у хірургічному відділенні, де  суворі самураї медицини ведуть тихі бої з невідворотністю. Безжальні та тихі. Як ріка їх  дитинства, що текла тихо, ховаючи у свої глибині моторошну таємницю буття-  страждання,  старість, хвороби, смерть..

І треба було просто з цим жити далі. Приходити вранці в школу, дружити з Наташею та Любою, танцювати та співати гімн Союзу. З випрасуваними на голові бантами. Носити чорну форму з чорним фартушком, на якому не видно плям крові. Носити на грудях – червону зірочку.

І усміхатися. Завжди усміхатися.

16 березня 2025

Червона краватка- найдорожча річ - шовк- червоний трикутний- істинна червона нитка, що пов'язала між собою ціле покоління

6

 День міста - Червоні квіти- репетиції  - виступ на стадіоні - …

7

Червона сукня - пляж- Азовське море- Кириловка- відпочинок - вогні на іншому боці затоки- через декілька років вона згадуватиме це стоячи у стіни в очікуванні розстрілу ) - Кириловка- через двадцять років- кров і пісок))

8

Символіка червоного - вогонь- Фенікс - символ життя і Сонця - прагнення вверх

Щоденник

автобіографія

Тривожний рівень червоного.  Про ріки і підсвідомість

1

День міста

Як Христя стала вже дорослою жінкою, доволі дорослою. Через три роки – їй виповниться п*ятдесят. Не почувала себе, але все таки. Десь вони вже були її п*ятдесят, написані червоними літерами на зеленому полі…

Христя любила бродити вулицями рідного міста. Воно поступово змінювалося. А може, це їй так здавалося.

Воно завжди здавалося їй трохи химерним. Тим більше тепер, коли ще йшла війна. Коли ще  прилітало і іноді роздавалися вибухи. Іноді далеко, а іноді – й зовсім близько. Христя гуляла з улюбленим псом. Це був йорк на ім.*я – Пудинг. Дочка так назвала.

Пудинга вони придбали у сімнадцятому. А тепер двадцять п*ятий..- думала Христя..

Любила гуляти алеєю над червоною лінією. Тоді дивилась на небо чи дерева чи на автівки. Автівки вона поважала, але не любила. Любила каву і іноді заходила у кав*ярню та купувала капу чино.
Потім йшла далі. Пудингу було вже вісім. Тепер на весну він був зарослий та кудлатий. Біг , нахиливши ніс до землі та першої травки, винюхуючи щось своє собаче..

Іноді ж Христя заходила у парк. Це був старий кремезний парк, з дорослими та міцними деревами, кремезними та мовчазними. Вони суворо мовчали та щось шукали своїм віттям у небі, здавалося у самих хмарах..

Христя пам*ятала цей парк з дитинства, бо виросла тут , у цьому районі ( переїхала у десятому році з Зарічного)

Пам*ятала парк та старий стадіон, що білів крізь чорні лінії крон кістками колонади, наче Левіафан. Наче пам*ятка тої епохи, що минула і вже ніколи не повернеться.

Христя не те, щоб шкодувала, але мабуть, як сказали би, це була реалізація ностальгії.

Цей стадіон – пам*ятка монументальному соцреалізму чимось нагадував римські будови. Посередині була сліпучо біла будівля зі шпилем на куполі, а від неї у обидва боки розкинулись крила колонади…

Здалеку це виглядало дуже красиво. Тепер кватирка  входу на стадіон була зачинена. А раніше тут проводили концерти та спортивні змагання. На День міста чи День незалежності. Вони приходили на ці концерти , як їм з Алькою було ще по сімнадцять чи вісімнадцять. Якось навіть на цьому стадіоні виступали поп зірки.

Потім стадіон закрили.

Але тепер Христя іноді пригадувала зовсім інше свято. Тоді вона була у початковій школі. Свято готували чи то до Дня міста чи може до Дня Перемоги, вона вже тепер не пам*ятала…

Але згадувала виснажливі репетиції. Вони були геть діти. Їх тоді звозили чи приводили з усіх шкіл району.  Це повинен був бути масштабний перформанс. Діти в однаковому одязі вибігають раптом на стадіон. Потім виконують нескладні танцювальні рухи під музику. А в кінці – шикуються так, що утворюють напис. Самих букв , звичайно, ми не бачили. Ми бачили тільки спини одне одного. Але зверху  , з верхніх лав стадіону цей напис можна було прочитати.

Христя добре пам*ятала і репетиції і саме свято. Це було майже літо і сонце палило нещадно. Але ніхто не скаржився, навпаки, нам було залюбки , що замість уроків нас привозили на цей стадіон, що ми танцюємо , майже граємо, адже для нас це була майже гра.

Ми репетирували так може тижні зо два. А потім відбулося і саме свято.

Коли заграла музика, ми виходили на стадіон колонами. На нас була однакова форма. Але в руках були величезні паперові квіти . Червоного кольору.

Ми танцювали з цими квітами: піднімали їх, махали ними, піднімалися навшпиньки, крутилися, шикувалися у кола , а потім знову вирівнювалися у колони. Це вібдувалося хвилин п*ять, мабуть. В кінці ми ставали у свої букви, піднімали квіти до неба і завмирали так на кілька хвилин.